Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Біле Ікло

Біле Ікло без упину крутився й крутився, повертався, шарпався вперед і назад, увесь час силкуючись якось звільнитись від цього п’ятдесятифун-тового тягаря, що висів йому на шиї. Бульдог не боровся, він тільки не розтуляв щелеп. Зрідка, як йому траплялялось торкнутися землі, він пробував опиратись, але зараз же знову злітав у повітря, і Біле Ікло, несамовито гасаючи, далі волік його за собою. Черокі корився інстинктові. Він знав, що чинить правильно, коли міцно стискає зуби, і часом аж здригався від задоволення. У такі моменти він заплющував очі, даючи своє тіло вільно мотати й крутити, як приведеться, не звертаючи уваги навіть на біль. Це не мало ніякого значення, головне — не розтулити зубів, — і він таки не розтуляв їх.

Біле Ікло перестав ганяти, лише коли остаточно знесилився. Він нічого не міг вдіяти і нічого не розумів. Ніколи, скільки разів він бився, не траплялось йому такого. Жоден собака так не бився. Там усе було просто: налетів, рвонув і відскочив; знову налетів, рвонув і відскочив. Трохи перекинувшись на бік, Біле Ікло лежав і відсапувався. Черокі, не розтуляючи зубів, насідав на нього, щоб зовсім повалити його на землю. Біле Ікло опирався й відчував, що шелепи бульдога, трохи послабивши стиск і немовби жуючи його шкуру, чимраз ближче підсуваються йому до горла. Черокі діяв так, щоб, не випускаючи захопленого, при кожній нагоді хапати далі. Така нагода траплялася, коли Біле Ікло утихомирювася, а коли він боровся, то Черокі задовольнявся тим, що міцніше стискував зуби на його шиї.

Зашийок Черокі — то був єдиний шмат тіла супротивника, куди Біле Ікло міг дістати зубами. І він учепився йому в карк, але так жувати, як бульдог, не вмів, та й щелепи його не були до цього пристосовані. Він тільки несамовито рвав і кусав, аж доки раптом становище змінилось. Бульдогові пощастило повалити його на спину, і тепер, усе тримаючи Білого Ікла за горло, він опинився поверх нього. Біле Ікло вигнувся, мов кіт, уперся задніми лапами в живіт ворогові й став його рвати кігтями. Може, він би й випустив йому кишки, якби Черокі не перекинув свого тулуба так, щоб стояти до Білого Ікла під прямим кутом.

Рятунку від щелеп не було. Невблаганні, як сама доля, вони посувалися шораз вище до яремної вени. Білого Ікла рятували від смерті тільки густа його шерсть та шкура, що вільно висіла на шиї й забивала пащеку бульдогові. Але поволі Черокі таки захоплював усе більше шкури й шерсті й цим придушував супротивника. Дихати Білому Іклу щодалі ставало важче.

Здавалось, кінець уже близько. Прихильники Черокі раділи й закладалися на нечувані суми. Ті, хто ставив на Білого Ікла, були пригнічені й відмовлялись від десятьох і навіть двадцятьох проти одного. Знайшовся лиш один сміливець, що прийняв заклад на п’ятдесят проти одного. Це був сам Красень Сміт. Він увійшов у коло і, показуючи пальцем на Білого Ікла, почав злісно й глузливо реготати. Наслідок був такий, як звичайно. Біле Ікло оскаженів від люті. Зібравши рештки сил, він звівся на ноги. А коли він знову забігав зі своїм п’ятдесятифунтовим тягарем, що висів йому на горлі, лють його перейшла в сліпий жах. Жадоба життя знов його охопила, й розум де й подівся, поступившись волі тіла вижити. Він кружляв, спотикався, падав, зривався на ноги, часом ставав на задні лапи й підкидав бульдога з землі, але не мав сили скинути давучу смерть.

Геть виснажений, Біле Ікло нарешті повалився на спину. Черокі зараз же підсунув щелепи далі вгору, вминаючи пащекою шкуру ворога. Біле Ікло зовсім задихався. Пролунали оплески й захоплені вигуки на честь переможця: «Черокі! Черокі!» У відповідь бульдог енергійно замахав цурпалком хвоста, але голосна похвала не відвернула його від роботи. Між хвостом і щелепами не було ніякої залежності, хвіст міг собі махати, а щелепи все тримали мертвою хваткою горло Білому Іклу.

Раптом увагу глядачів привернуло щось інше. Одцалік задзвеніли дзвіночки й долинули крики погонича собак. Усі, за винятком Красеня Сміта, сполохано перезирнулись, чи то не поліція. Та скоро заспокоїлись, побачивши, що двоє подорожніх із санками й собаками їхали не з міста. Вони, мабуть, поверталися з якоїсь розвідувальної експедиції на річці. Побачивши юрбу, незнайомці зупинили собак і підійшли довідатись, що тут за пригода. Один з них, погонич, був вусатий, а другий, молодший і вищий на зріст, — чисто виголений. Його здорове обличчя розпашілося з морозу.

Біле Ікло змагатись уже, власне, перестав. Часом тільки він конвульсивно пробував опиратись. У горло йому проходило мало повітря, і щодалі то менше. Він задихався. Щелепи чавили його немилосердно. Незважаючи на густу шерсть, велику вену на горлі давно б уже було прокушено, якби спершу випадково бульдог не схопив його так низько, майже на грудях. Черокі треба було чимало часу, щоб посувати свої щелепи вище. До того ж йому заважали густа шерсть і шкура, що висіла складками на шиї.

Попередня
-= 52 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!