Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Біле Ікло

Відон Скотт не слухав. Він щось хутко обдумував. «Аврора» дала останній свисток. Ті, хто проводив, кинулися трапом на берег. Метт скинув свого шарфа й хотів зав’язати ним за шию Білого Ікла, та Скотт схопив його за руку.

— Прощавайте, Метте, друзяко. А щодо вовка, то вам не доведеться про нього писати... Бачите, я...

— Що? — здивувався Метт. — Невже ви хочете сказати...

— Авжеж, саме це. Заберіть шарфа. Тепер уже я вам писатиму про нього.

Спустившись до половини трапа, Метт обернувся.

— Він не витримає клімату! — крикнув він. — Хіба що обстрижете в спеку!..

Трап підняли, і «Аврора» відчалила від берега. Відон Скотт востаннє махнув рукою Меттові, що стояв на березі, а тоді повернувся до Білого Ікла.

— Ну, гарчи ж тепер, розбишако, гарчи! — казав він, ласкаво плескаючи його по голові й чухаючи прищулені вуха.

ПІВДЕННИЙ РАЙ


Біле Ікло зійшов з пароплава в Сан-Франциско. Місто його приголомшило. Десь глибоко у нього в свідомості невиразне уявлення про божество завжди пов’язувалося з уявленням про силу. І ніколи досі білі люди не здавались йому такими чудодійними богами, як тепер, коли він ступав по брудному брукові Сан-Франциско. Замість рублених хатин, які він досі бачив, здіймались височенні будівлі. Вулиці на кожному кроці загрожували якоюсь небезпекою; їхали вози, екіпажі, автомобілі, здоровецькі коні тягли за собою важкі хури, снувалися довжелезні дроти, а серед цього шарварку з голосним посвистом і дзеленьканням пролітали страшні трамваї, виттям своїм нагадуючи йому рисей у лісах його рідної Півночі.

Усе це було проявом сили. У цьому всьому й за цим усім стояла людина. Вона все рухала, все знала і, керуючи цими речами, виявляла, як і за давніх часів, свою владу. Це була велетенська і приголомшлива сила. Білому Іклу стало страшно. Ще цуценям, опинившись раптом після Пустелі в індіанському таборі, він відчув, який він маленький і нікчемний; так ось і тепер, дорослий, гордий своєю снагою, він раптом відчув те саме. І як їх тут багато, цих богів! Йому паморочилось у голові й боліли вуха від вуличного гомону. Розгублений і приголомшений цим безугавним рухом, він відчував, як ніколи раніше, свою залежність від хазяїна і йшов за ним услід, і на мить не спускаючи з нього ока.

Але місто, немов якийсь кошмар, промайнуло перед Білим Іклом і зникло, наче поганий, страшний сон, що потім ще не раз йому снитиметься. Хазяїн завів його в багажний вагон і прив’язав на ланцюг серед накиданих валіз та скринь. Тут орудував присадкуватий темношкурий бог, що ці валізи й скриньки втягав у двері й кидав на купу або з тріскотом викидав із дверей туди, де їх підхоплювали інші боги.

І тут, у цьому багажному пеклі, хазяїн покинув Білого Ікла, — так він принаймні подумав, поки знайшов нюхом його речі, що їх вирішив тепер стерегти.

Проминула година. У дверях вагона знову з’явився Відон Скотт.

— Саме вчасно прийшли, — незадоволено зустрів його вагонний бог. — Цей ваш собака не дав мені й пальцем торкнутися до ваших речей.

Біле Ікло вийшов з вагона. На превелике його здивування, жахливе місто вже зникло. Вагон був для нього, наче кімната в будинку, і коли він сюди входив, довкола вирувало місто. А тепер воно щезло без сліду й більше не глушило його. Перед Білим Іклом розлігся привітний, веселий край, залитий сонцем, повний тиші й спокою. Але дивуватись довго на те перетворення не було коли. Біле Ікло сприйняв це так, як звик сприймати всі незбагненні прояви сили богів. Хто зна, чого тільки вони не можуть!

Недалечко стояв екіпаж. До хазяїна підійшли чоловік і жінка. Жінка простягла руку й обхопила його за шию... Це ж ворог так чинить! Мить, і Відон Скотт, визволившись із обіймів, схопив Білого Ікла, що гарчав і лютував як навіжений.

— Нічого, мамо, — казав Скотт, міцно тримаючи собаку й заспокоюючи його. — Він подумав, що ви хочете мені щось лихе заподіяти, а такого він не

потерпить. Тепер усе гаразд. Незабаром він зрозуміє.

— А поки що мені можна приголубити свого сина, тільки коли його собаки нема поблизу, — усміхнулась мати, ще бліда з переляку.

Вона подивилася на Білого Ікла. Наїжившись, він гарчав і не відводив від неї гнівного погляду.

— Ні, він швидко зрозуміє, ось побачите, — відповів Скотт.

Він ласкаво заговорив до Білого Ікла, а коли той заспокоївся, наказав йому рішучим тоном:

— Ну, лягай! Чуєш?

Ці слова хазяїна Біле Ікло уже знав і, хоч не дуже радо, послухався.

— Тепер можна, мамо, — сказав Відон Скотт, простягаючи до неї руки, але й не спускаючи з ока собаки.

Попередня
-= 63 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!