Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Біле Ікло

— Лежи? — остеріг він. — Лежи!

Біле Ікло був наїжився й намірився скочити, та після наказу ліг знову, стежачи за ворожими вчинками. Проте нічого поганого хазяїну не сталося, навіть коли й другий бог, чоловік, також його обняв. Потім речі поклали в екіпаж, туди ж посідали й боги, а Біле Ікло побіг за ними, подеколи наїжуючись проти коней, — мовляв, він не попустить, щоб вони заподіяли щось лихе його богові, якого вони так швидко везуть дорогою.

За чверть години екіпаж звернув у муровану браму й покотився алеєю з густих горіхових дерев, що їхнє верховіття тісно поспліталось між собою. Обабіч тяглися луки, на яких де-не-де росли величезні крислаті дуби. Недалеко за ними виблискували темним золотом обпалені від сонця покоси, різко виділяючись на ясній зелені лук, а далі видніли тем-но-бурі горби й гірські пасовища. На невеликому пагорбку серед рівнини стояв будинок з довгою верандою і численними вікнами.

Але Біле Ікло не встиг як слід навіть глянути на все це. Тільки-но екіпаж завернув за браму, як на нього налетіла вівчарка, гостроморда і з розпаленими від люті й злості очима. Нападник відрізав Білого Ікла від екіпажа. Своїм звичаєм мовчки наїжившись і без попередження, Біле Ікло кинувся, щоб його схопити, та не схопив, а враз із розгону спинився й осів на передні лапи, щоб не зітнутися з цим собакою. Це була самиця, а закон його породи не дозволяв йому нападати на самиць.

У вівчарки ж не було такого інстинкту. У ній, навпаки, промовляв тільки страх перед Пустелею, що перейшов до неї від незчисленних поколінь, а найбільше страх перед вовком. Для неї Біле Ікло був вовк, цей прадавній хижак, що грабував і жер отари ще за тих далеких часів, коли її предки вперше почали їх стерегти й пасти. Отож як Біле Ікло раптом спинився й навіть уперся в землю, щоб з нею не зітнутись, вона сама наскочила на нього. Він загарчав, коли вона вгородила йому зуби в плече, але й не спробував відповісти їй тим самим, а тільки відступив зніяковіло пробуючи оббігти її. Він кидався туди й сюди, кружляв, вертався — та все дарма. Вона всюди переймала його й не пускала бігти за хазяїном.

— Назад, Коллі! — крикнув чужий бог з екіпажа.

Відон Скотт засміявся.

— Нічого, батьку. Йому це наука. Біле Ікло муситиме ще багато чого навчитись, тож хай починає. Він зуміє призвичаїтись.

Екіпаж котився далі, а Коллі все не давала Білому Іклу бігти. Він метнувся вбік, намагаючись обігнати її через луку. Але вона бігла внутрішнім,

меншим, колом, і щоразу, повертаючи до екіпажа, він бачив перед собою два ряди вищирених білих зубів. Він перебіг дорогу й помчав галявиною з другого боку, однак вона й там не пустила його.

Тим часом екіпаж віз хазяїна все далі й далі. Біле Ікло бачив, як екіпаж і зовсім заховався за деревами. Становище було безнадійне. Біле Ікло спробував ще раз зробити коло. Коллі помчала за ним. Раптом, вживаючи давнього свого способу, він повернув назад, просто на неї, і вдарив її плечем у плече. Вона так швидко була бігла, що від удару не тільки впала на землю, а ще й перекинулась кілька разів. Силкуючись зупинитись, вона загрібала кігтями землю й гостро скавучала від обурення та ображеної гордості.

Біле Ікло не гаяв часу. Дорога була вільна, а йому цього тільки й треба було. Незабаром Коллі кинулась навздогін за ним, не перестаючи скавучати. Бігли тепер навпростець, і Біле Ікло міг тут показати їй, як слід бігати. Вона мчала як навіжена, напружуючи всі сили, напинаючись для кожного стрибка, а він біг мовчки й легко, немов привид, пролітаючи понад землею.

Оббігши круг будинку до під’їзду, Біле Ікло побачив, що екіпаж уже спинився, і хазяїн саме виходить з нього. У цю мить він раптом усвідомив, що на нього хтось набігає збоку. Це був хорт. Біле Ікло хотів його зустріти належним чином, але сам він біг занадто швидко, а хорт був уже занадто близько. Все трапилось так несподівано, що не встиг він і озирнутись, як уже полетів на землю й перекинувся. Звівшись на ноги, він зробився такий лютий, аж скажений: вуха прищулені, губи скривились, ніс зморщився, зуби клацнули біля самого горла хортові.

Хазяїн біг до нього, але він був ще далеко, коли тут надбігла Коллі й урятувала собаку. Наскочила вона на Білого Ікла в останню мить, як він от-от мав схопити собаку за горло. Цей хижак з Пустелі ошукав її, випередив, та ще й до всього виваляв у піску, і вона тепер прилетіла як вихор, палаючи ображеною гідністю, справедливим обуренням і інстинктивною ненавистю. Вона вергнулася на Білого Ікла під прямим кутом саме в ту мить, коли він лаштувався скочити, і теж збила його з ніг. Він перекинувся й покотився на землю.

Попередня
-= 64 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!