Слава ЗСУ!

Він пішов у неї за плечем до корми корабля.

— Скільки хлопців вони мають на продаж?

— Жодного! — На кого вона гнівалася: на Мормонта або на це місто з його виснажливою спекою, смородом, потом та викришеною цеглою? — Вони продають євнухів, а не хлопців! Євнухів, зроблених з цегли, як і решта цього Астапору! Чому я мушу купувати вісім тисяч цегляних євнухів з мертвими нерухомими очима, які вбивають немовлят і душать подарованих цуценят заради шапчини зі шпичкою? Та вони навіть імен не мають! То не хлопці й не чоловіки, добрий мій лицарю.

— Халісі… — проказав він, сахаючись від її люті, — але ж Неблазних обирають ще хлопчиками, довго навчають…

— Я досить наслухалася про їхнє «навчання»!

Дані відчула, як очі наповнюються слізьми, раптовими і небажаними, здійняла руку і щосили зацідила ляпаса панові Джорагу — лише для того, щоб не розквилити просто в нього на очах.

Мормонт розгублено торкнувся побитої щоки.

— Якщо я чимось розгнівав мою королеву…

— Так, розгнівали! Ви мене дуже розгнівали, пане. Якби ви справді були моїм вірним лицарем, то не привезли б до цього ницого, смердючого міста!

«Якби ви були моїм вірним лицарем, то не посміли б мене цілувати, або витріщатися на мої цицьки, або…»

— Тоді з ласки вашої милості я накажу капітанові Гролео готуватися рушати при вечірньому відпливі. Пошукаємо собі менш ницого і смердючого стійла.

— Ні! — заперечила Дані. Гролео дивився на них із високого носа, і його жеглярі теж. Білоборід, її кревноїзники, Джихікі… усі покинули свої справи, коли почули ляпаса. — Я хочу рушати негайно, а не при відпливі! Я хочу втекти звідси далеко та швидко і ніколи не озиратися! Але ж не можу, чи не так? Тут продають вісім тисяч цегляних євнухів, і я маю знайти спосіб їх купити.

На тому вона облишила товариство і пішла до себе униз.

За різьбленими дерев’яними дверми капітанової бесіди неспокійно вовтузилися її дракони. Дрогон здійняв голову і заверещав, пихкаючи блідим димом з ніздрів, а Візеріон налетів і спробував усістися їй на плече, як завжди робив, коли був малий.

— Е ні! — скрикнула Дані, пробуючи скинути його обережним рухом плеча. — Ти вже завеликий, бешкетнику!

Але дракон обкрутив білого з золотом хвоста їй навколо руки і міцно вчепився чорними кігтями у тканину рукава. Навіть не пробуючи звільнитися, вона опустилася у велике шкіряне крісло Гролео і захихотіла.

— Вони дуріють, відколи ви пішли, халісі, — розказала Іррі. — Візеріон кігтями оддирає тріски від дверей. Онде, бачите? А Дрогон спробував утекти, коли слуги работорговця прийшли подивитися. Я ухопила його за хвоста, щоб утримати, а він обернувся і вкусив мене.

Дівчина показала Дані сліди зубів на руці.

— А чи не пробував котрийсь пропалити собі шлях назовні?

Саме цього Дані зараз боялася найбільше.

— Ні, халісі. Дрогон пускав вогонь, але у порожнє повітря. Слуги невільникаря боялися підходити ближче.

Дані поцілувала руку Іррі там, де її вкусив Дрогон.

— Вибач, що він завдав тобі болю. Дракони не терплять, коли їх замикають у темному тісному кутку.

— Цим дракони схожі на коней, — відказала Іррі. — На вершників теж. Унизу іржуть коні, халісі, б’ють копитами у дерев’яні стіни. Я їх чую. А Джихікі каже, що старі баби та малі діти теж плачуть і кричать, коли вас немає. Вони ненавидять цей водяний віз. І солоне чорне море теж.

— Знаю, — мовила Дані. — Знаю і розумію.

— Моїй халісі сумно?

— Так, — зізналася Дані. «Сумно, і нема ні від кого розради.»

— Чи не потішити мені халісі ще раз?

Дані ступила крок геть від неї.

— Ні… Послухай, Іррі, ти не мусиш цього робити. Тієї ночі, коли ти прокинулася… ти ж не постільна невільниця, я тебе звільнила, хіба ти забула? Ти тепер…

— Я у службі Матері Драконів, — відповіла дівчина. — Це велика честь — дарувати втіху моїй халісі.

— Не треба мені цього, — наполягала Дані. — Облиш.

І рвучко відвернулася.

— Лиши мене на самоті. Негайно. Я мушу подумати.

Перш ніж Дані повернулася на чардак корабля, над водами Невільницької затоки почали густішати сутінки. Вона стала коло поручнів і спостерігала за Астапором. «Звідси він майже гарний» — подумала вона. У небі загорялися зорі, а унизу — шовкові ліхтарі. Саме так, як обіцяла Кразнисова драгоманка. Цегляні піраміди аж мерехтіли вогнями. «Але унизу темно. Темно на вулицях, на майданах і у бійцівських ямах. А найтемніше — у помешканнях Неблазних, де якийсь малий хлопчина зараз годує недоїдками мале цуценя, що йому подарували навзамін відрізаної мужності.»

Позаду неї почулися тихі кроки.