Слава ЗСУ!

— Акселю! — відчайдушно благав чоловік, — якщо ти мене любиш, відпусти! Як ти можеш таке робити? Я ж не зрадник!

Бранець був немолодий, високий на зріст, стрункий статурою, зі срібним від сивини волоссям, гострою борідкою і видовженим показним обличчям, яке наразі судомилося від жаху.

— Де Селиса, де королева? Я вимагаю зустрічі з нею! Хай вас усіх Інші ухоплять! Відпустіть мене!

Стражники не звертали на його закиди жодної уваги.

— Сюди? — спитав Куліш перед цюпою.

Давос підвівся на ноги і якусь мить думав, чи не кинутися на них, коли відчинять двері, та облишив думку як божевільну. Їх там було забагато, сторожа мала мечі, а Куліш був дужий, мов бик.

Пан Аксель коротко кивнув до ключника.

— Хай зрадники втішаються товариством один одного.

— Я не зрадник! — заверещав бранець, коли Куліш відчиняв двері.

Вдягнений доволі просто — у сірий вовняний жупан та чорні штани — вимовою він виказував у собі шляхетного вельможу. «Не надто йому тут допоможе його високий рід» — подумав Давос.

Куліш широко розчахнув ґратчасті двері, пан Аксель кивнув, і стражники, не панькаючись, вкинули бранця до цюпи. Він запнувся і впав би долілиць, але Давос його упіймав. Той одразу ж вирвався і невірним кроком кинувся назад до дверей, які зачинилися просто перед його білошкірим випещеним обличчям.

— Ні! — скрикнув він. — Ні-і-і-і!

Раптом ноги його втратили усяку силу, і він повільно ковзнув на підлогу, чіпляючись за залізні ґрати. Пан Аксель, Куліш та стражники тим часом вже обернулися і пішли собі.

— Так не можна! — загорлав бранець до їхніх спин, що зникали у проході. — Я Правиця Короля!

Почувши це, Давос нарешті його упізнав.

— Ви Алестер Флорент!

Чоловік повернув голову.

— Хто… ?

— Давос Лукомор.

Князь Алестер блимнув очима.

— Лукомор… а, Цибульний Лицар! Це ж ви намагалися вбити Мелісандру.

Давос не став заперечувати.

— А на вас при Штормоламі був обладунок червоного золота, з викладеними ляписом квітами на панцері.

Він простяг руку і допоміг князеві стати на ноги. Ясновельможний Алестер струсив брудну солому з одягу і мовив:

— Я… я мушу перепросити за свій вигляд, пане. Усі мої скрині загубилися, коли ланістерівці запопали наш обоз. Я ледве утік з самою лише бронею на спині та перснями на пальцях.

«А він і досі у перснях» — помітив Давос, який при собі мав навіть не усі пальці.

— Напевне, якийсь кухарчук чи стайняр зараз вихваляється у Король-Березі моїм оксамитовим жупаном з розрізами та кунтушем з коштовними застібками, — жалівся далі князь Алестер. — Як люди кажуть, війна нікого не минає. Напевне, ви теж зазнали якихось втрат.

— Я втратив свій корабель, — відповів Давос. — Усіх людей, яких очолював. І чотирьох зі своїх синів.

— Хай… хай Господь Світла проведе їх крізь пітьму до кращого світу, — пробурмотів князь.

«Хай Батько судить їх справедливо, а Мати дарує своїм милосердям» — подумав Давос, але уголос не проказав. Седмиці більше не було місця на Дракон-Камені.

— Мій власний син зараз сидить безпечно у Ясних Водах, — вів далі князь Алестер, — але на «Люті» я втратив небожа — пана Імрі, сина мого брата Риама.

Саме Імрі Флорент повів кораблі наосліп на усіх веслах угору течією Чорноводи, не звернувши уваги на малі кам’яні башти коло гирла річки. Давос подумав, що ніколи не забуде покійного.

— Мій син Марік був веслярським старшиною при вашому небожеві.

Він згадав, як востаннє бачив «Лють», охоплену шал-вогнем.

— Чи були якісь звістки про тих, хто вижив?

— «Лють» потонула разом з усіма жеглярами та вояками, — відповів вельможний князь. — Ваш син та мій небіж загинули, а з ними — ще безліч добрих людей. Того дня ми програли цю війну, пане лицарю.

«Він програв і здався. Його розбито і зламано.» Давос згадав балачки Мелісандри про жарини у приску, від яких може спалахнути велика пожежа. «Не дивно, що зрештою він опинився тут.»

— Його милість ніколи не здасться, ясний пане.

— Дурість, яка дурість! — Князь Алестер знову сів на підлогу, наче стояти йому раптом стало обтяжливо. — Станіс Баратеон ніколи не сяде на Залізний Престол. Хіба це така страшна зрада — казати очевидне? Це ж правда, хоч і гірка. Його кораблі потоплені, за винятком хіба що лисенійських, а Саладор Саан утече, щойно побачить ланістерівські вітрила. Більшість панства, що стояло за Станіса, перебігло до Джофрі або загинуло…

— Навіть панство вузького моря? Князі, що присягають Дракон-Каменю?

Князь Алестер мляво відмахнувся.

— Князь Кельтигар потрапив до полону і схилив коліна. Монфор Веларіон загинув разом зі своїм кораблем, Сонцезора спалила червона жінка, а тому жирному нездарі — князеві Бар-Емону — лише п’ятнадцять років. Ось вам і панство вузького моря. За Станіса тепер стоїть лише сила дому Флорент — супроти сукупної могутності Вирію, Сонцеспису та Кастерлі-на-Скелі, а тепер ще й проти більшості штормового панства. Нам лишилася тільки надія вторгувати бодай щось за укладення миру. Саме цього я і хотів. Божечки праві, як вони можуть казати про зраду?!