Слава ЗСУ!

Давос стояв і супив брови, дечого не розуміючи.

— Пане мій, що ви таке вчинили?

— Авжеж не зраду! Ні, не зраду! Я люблю його милість більше за всіх інших — моя небога є його королевою, і сам я лишався вірним, коли мудріші люди вже тікали хто куди. Я його Правиця! Як може Правиця Короля бути зрадником? Я лише хотів урятувати нам життя… ну і честь… теж…

Він облизнув губи.

— Я написав одного листа. Саладор Саан присягнувся, що має людину, яка відвезе цього листа до Король-Берега. Князеві Тайвину. Його ясновельможність, він… розумна людина, а мої умови… вони були помірковані… цілком помірковані, так…

— Які саме умови, ясний пане?

— Тут брудно і гидко, — раптом мовив князь Алестер. — Ще й смердить… звідки цей сморід?

— З цебра, — махнув рукою у куток Давос. — Нужника зі збіжником тут немає. То про які умови йдеться?

Вельможний князь вирячив на цебро нажахані очі.

— Що князь Станіс облишить свої зазіхання на Залізний Престол і забере назад усе сказане про байстрюцьке походження Джофрі. За це йому мають дарувати королівський мир і затвердити князем Дракон-Каменя та Штормоламу. Я присягався зробити те саме у обмін на повернення Ясних Вод і усіх наших земель. Я гадав… що князь Тайвин побачить користь і мудрість у моїй пропозиції. Адже йому ще треба дати ради Старкам і залізнякам. Угоду я пропонував скріпити шлюбом Ширени з братом Джофрі — Томеном.

Він захитав головою з боку в бік.

— Умови… на кращі годі було і сподіватися. Навіть ви це розумієте, хіба не так?

— Так, — ствердив Давос, — навіть я розумію.

Якщо Станіс не породить собі сина, цей шлюб означатиме, що Дракон-Камінь і Штормолам одного дня потраплять до рук Томена. Князь Тайвин, безумовно, порадів би з такої долі для свого онука. До того ж Ланістери мали б Ширену за заручницю на випадок майбутнього бунту Станіса.

— То що сказав його милість, коли ви показали йому ці умови?

— Він завжди зі своєю червоною жінкою, а ще… боюся, він несповна розуму. Балачки про кам’яних драконів… божевілля, ось що я вам скажу, щире божевілля. Невже нас нічого не навчили Аеріон Ясножар, дев’ять чародіїв, безліч алхіміків? Невже нас нічого не навчив навіть Переліток?! Я вже казав Акселю: з маячні про драконів ніколи не виходить нічого доброго. Мій спосіб був кращий. Вірніший. Станіс дав мені печатку, дозволив правити за нього. Адже Правиця говорить голосом короля!

— Іноді йому краще помовчати. — Давос не був двірським хлюстом і не звик пом’якшувати слова. — Станіс ніколи не схилиться, бо знає, що має законне право на престол. Так само не може він і забрати назад свої слова про Джофрі, бо вірить у їх правдивість. Щодо шлюбу… Томен уродився від того самого кровозмісу, що і Джофрі. Його милість радше віддасть Ширену до обіймів смерті, ніж заміж за подібне створіння.

На лобі Флорента засмикалася жила.

— Йому не лишилося вибору!

— Мушу заперечити, мосьпане. Король завжди має вибір. Він може обрати смерть, гідну короля.

— А нам що, помирати разом із ним? Ви бажаєте собі смерті, Цибульний Лицарю?

— Ні, не бажаю. Але я служу королю і ніколи не укладатиму мир без його волі.

Князь Алестер якусь мить безпорадно витріщався на нього, а тоді мовчки розплакався.

Джон III

Остання ніч випала чорна, без місяця, та хоч небо нарешті проясніло.

— Піду нагору, пошукаю Привида, — мовив він до теннів при виході з печери. Вони побурчали, але вийти не завадили.

«Скільки зірок» — думав він, поки видирався схилом поміж сосен, ялин та ясенів. Маестер Лювин навчив його зірок, ще коли він був малий у Зимосічі. Він дізнався імена дванадцяти домів неба і володарів кожного, міг знайти семеро мандрівних світил, священних для Віри, був старим другом Крижаному Драконові, Сутінькоту, Місячній Діві та Вранішньому Мечу. Ігритта знала ті самі сузір’я, що й він — але не всі. «Ми дивимося на одні зірки, а бачимо геть різне.» Королівський Вінець, казала вона, був у них Колискою. Огир став Рогатим Князем. Червоне мандрівне світило, яке септони вважали присвяченим їхньому Ковалеві, тут звалося Злодієм. Коли Злодій опинявся у сузір’ї Місячної Діви, наставав найкращий час для чоловіка красти жінку — так казала Ігритта, і переконати її в іншому годі було й думати.

— Як тієї ночі, коли ти вкрав мене. Тоді Злодій сяяв найяскравіше.

— Я не збирався тебе красти, — заперечував він. — Я й не знав, що ти дівчина, поки не приставив ножа до горлянки.

— Ну нехай ти уб’єш якогось чолов’ягу ненавмисне, то й що? Хіба він стане від того живіший? — уперто гнула Ігритта своєї.