Слава ЗСУ!

«Сподіваюся, твої брати такі ж меткі на розум і хоробрі серцем, як ти.» Дані знову відкинулася на подушку і дозволила собі востаннє безтурботно попливти у ношах назад до «Балеріона». «І до Дрогона.» Вуста її похмуро скривилися.

Наступна ніч була довга, темна і вітриста. Дані, як завше, погодувала драконів, але сама їсти нічого не змогла. Вона трохи поплакала на самоті у бесіді, потім висушила сльози, щоб знову посперечатися з Гролео.

— Магістрата Іліріо тут немає, — мусила вона йому нагадати, — а якби і був, то навіть він не звернув би мене з дороги. Я потребую Неблазних більше, ніж кораблів, і не хочу нічого чути.

Гнів випалив з неї сум та страх — принаймні на кілька годин. Опісля вона зібрала кревноїзників, а заразом і пана Джорага, у своєму помешканні. То були всі люди, яким вона справді довіряла.

Вона хотіла потім поспати, щоб до ранку трохи відігнати втому, але годину поперекидалася у тісняві бесіди і зрозуміла, що на це годі сподіватися. Ззовні дверей знайшовся Агго, що при світлі хитливої олійниці напинав на лук нову тятиву. Коло нього на чардаку сидів, схрестивши ноги, Рахаро і гострив бруском араха. Дані сказала, щоб вони заради неї не переривалися, і пішла нагору ковтнути прохолодного нічного повітря. Корабельники не звертали на неї уваги, робили свої корабельні справи, але коло поручнів скоро з’явився пан Джораг. «Він ніколи не відходить далеко» — подумала Дані. — «Надто добре він мене знає.»

— Халісі, вам треба спати. Завтра буде спекотно і важко, не сумнівайтеся. Вам знадобляться усі сили.

— Ви пам’ятаєте Ерою? — спитала вона його.

— Дівчинку-лазарянку?

— Коли її ґвалтували, я спинила свавілля і забрала її під свій захист. Але потім моє сонце-та-зорі помер, Маго забрав її назад, зробив, що схотів, і зарізав. Агго казав, що така вже її доля.

— Пам’ятаю, — відповів лицар.

— Я довго була сама, Джорагу. Сама у світі, не рахуючи брата. Злякана малеча, якій не було звідки чекати помочі. Візерис мусив би захищати й берегти мене, а натомість робив мені боляче і наганяв ще гіршого страху. А дарма — адже він був не лише мій брат, а ще й мій король. Навіщо боги садять на престоли королів та королев? Хіба не на те, щоб вони захищали людей, не здатних захистити себе власноруч?

— Деякі королі садять себе на престол самі. Приміром, Роберт.

— То не був правдивий король, — скривилася Дані зневажливо. — Він не чинив правого суду. Адже правий суд… це і є те, навіщо існують королі.

Пан Джораг не відповів, лише усміхнувся і легенько торкнувся її волосся — майже непомітно, але не для неї.

Тієї ночі вона бачила сон, у якому була Раегаром і летіла верхи до Тризубу — верхи на драконі, не на коні. Вона побачила бунтівне військо Узурпатора за річкою — їхні обладунки були з льоду, та вона омила їх вогнем, і вони розтанули, наче роса, і перетворили Тризуб на бурхливий потік. Якась мала зернинка її знала, що то сон, але інша раділа понад усе. «Саме так все і має бути. А все інше — тільки жахіття, від якого я щойно прокинулася.»

Дані прокинулася раптово у темряві, пашіючи солодким відчуттям перемоги. «Балеріон», схоже, прокинувся разом із нею — вона чула тихе рипіння дерева, плюскіт хвиль на коробі, кроки на чардаку над головою. І ще дещо.

Хтось був поруч із нею в темній бесіді.

— Іррі? Джихікі? Де ви? — Служниці не відповіли. Було надто темно, але їхній подих уві сні вона добре чула. — Джорагу, це ви?

— Сплять, — відповіла якась жінка. — Вони усі сплять.

Голос був дуже близько.

— Навіть дракони мусять спати.

«Вона стоїть просто наді мною.»

— Хто тут? — Дані витріщилася у темряву і начебто побачила тінь, чи радше найлегший обрис тіні. — Чого вам треба?

— Пам’ятайте. Щоб потрапити на північ, ви маєте їхати на південь. Щоб досягти заходу, ви мусите їхати на схід. Щоб просунутися уперед, ви мусите повернутися назад, а щоб торкнутися світла, ви маєте пройти під тінню.

— Квайфа?! — Дані скочила з ліжка і розчахнула двері. Бесіду наповнило бліде жовте світло ліхтаря. Іррі та Джихікі сіли, ще як слід не прокинувшись.

— Халісі? — пробурмотіла Джихікі, продираючи очі.

Прокинувся Візеріон, розтулив рота, дмухнув вогнем і висвітлив навіть найтемніші кути помешкання. Але жінки з червоною покостовою личиною на обличчі ніде не було і сліду.

— Халісі, ви нездорові? — запитала Джихікі.

— Поганий сон, — хитнула головою Дані. — Сон наснився, та й усе. І ви спіть. Нам усім треба лягати спати.

Але скільки вона не силувала себе, сон не повертався.

«Озирнуся назад — пропаду» — казала собі Дані наступного ранку, коли в’їжджала до Астапору воротами гавані. Вона не насмілювалася навіть нагадувати собі, який малий та жалюгідний мала при собі почет, бо інакше втратила б усяку хоробрість. Того дня під нею була срібна, а на ній — штани з кінського волосу, мальований шкіряний лейбик, один пояс зі спижевих блях на стані, а ще два — перехрещені під грудьми. Іррі та Джихікі заплели їй косу і прикрасили крихітним срібним дзвіночком, який теленькав про Невмирущих Карфу, спалених просто у їхньому Палаці Праху.