Слава ЗСУ!

«Він наляканий так само, як я» — подумала Санса. Напевне, вона мусила б якось пом’якшитися, подобрішати, але натомість відчула лише жаль, а жаль убиває любовну жагу. Він дивився на неї, чекав її слів, та всі слова зів’яли і висохли. Санса могла лише стояти і тремтіти.

Коли Тиріон Ланістер нарешті усвідомив, що відповіді йому не буде, то перехилив рештки вина з келиха.

— Зрозуміло, — буркнув він із гіркотою. — Ходи до ліжка, Сансо. Виконаймо свій обов’язок.

Вона видерлася на перину, відчуваючи його погляд. Запашна воскова свічка горіла на столику біля ліжка, під ковдрами були розкидані трояндові пелюстки. Санса спробувала накинутися ковдрою, щоб укрити свою оголеність, але почула:

— Ні.

Від холоду її трусило, та все ж вона підкорилася, заплющила очі й чекала. За мить вона почула, як чоловік стягує чоботи, шурхотить одягом, роздягаючись. Коли він скочив на ліжко і поклав їй руку на груди, Санса мимоволі здригнулася. Очі її були заплющені, усе тіло — скам’яніле, а у душі бився острах того, що мало статися далі. Що він тепер зробить? Поцілує її? Чи мусить вона розкинути ноги? Санса навіть не знала, чого від неї чекають.

— Сансо! — Рука забралася з грудей. — Розплющ очі.

Вона обіцяла коритися, тому розплющила. Він сидів коло її ніг зовсім голий. Там, де з’єднувалися його ноги, з куща цупкого солом’яного волосся витикався твердий та прямий чоловічий стовбур. То була чи не єдина пряма частина у всьому Тиріоновому тілі.

— Мила панно, — мовив Тиріон, — ви чарівні, не майте сумніву, але… я не можу цього зробити. Хай мого батечка грець ухопить. Ми почекаємо. Поворот місяця, рік, цілу зиму чи літо — скільки знадобиться. Доки ви не спізнаєте мене краще і не почнете хоч трохи довіряти.

Він посміхнувся — мабуть, задля переконливості — але без носа усмішка вийшла надто бридка і зловісна.

«Подивися на нього» — мовила до себе Санса, — «подивися на свого чоловіка, на усього цілком. Септа Мордана казала, що усі люди вродливі, треба лишень відшукати ту вроду. От і шукай.» Вона роздивилася короткі криві ноги, напухлого потворного лоба, зелене око і чорне око, пеньок відрубаного носа, кривий рожевий рубець, плутанину чорно-золотого волосся, що правила за бороду. Навіть чоловіча міць його була потворна — товста, змережана судинами, з великою ліловою бульбою на кінці.

«Так не можна, так нечесно! Які гріхи я вчинила, що боги так мене карають, які?»

— Присягаюся честю Ланістера, — мовив Біс, — я тебе не чіпатиму, доки ти сама цього не схочеш.

Їй ледве стало всієї хоробрості, яка в неї лишилася, щоб глянути у різнобарвні очі й запитати:

— А якщо я, пане мій, не схочу цього ніколи?

Його вуста смикнулися, наче від ляпаса з її руки.

— Ніколи?

Шия в Санси так заніміла, що вона ледве спромоглася кивнути.

— То й нехай, — вичавив із себе Тиріон, — недарма ж боги для таких, як я, наробили на світі удосталь повій.

Він стиснув короткі тупі пальці у кулак і поліз додолу з ліжка.

Ар'я V

Камінний Септ був найбільшим містом, яке Ар’я бачила від своєї втечі з Король-Берега. Її батько — так розповів Гарвін — здобув тут перемогу в знаній та великій битві.

— Слуги Навіженого Короля нишпорили за Робертом — хотіли упіймати, перш ніж він з’єднається з вашим батьком, — казав стражник, поки вони їхали до брами. — Роберта було поранено, за ним ходило кілька друзів. А тим часом тодішній Правиця, князь Конінгтон, захопив місто з чималим військом і заходився обшукувати домівки. Та не встиг він знайти, кого шукав, як до міста допалися князь Едард і ваш дідусь. Вони подолали мури, але князь Конінгтон чинив шалений опір. Нападники та оборонці билися на майданах, у провулках, навіть на дахах будинків. Септони в усьому місті калатали у дзвони на сполох, щоб міщани сиділи удома, зачинивши двері. Та Роберт, почувши дзвони, зробив навпаки — вийшов зі схованки, щоб і собі стати до бою. Кажуть, того дня він убив шістьох ворогів. Один із них був Милош Мутон — знаний лицар, що колись служив принцові Раегару зброєносцем. Роберт убив би і Правицю, але битва не звела їх разом. Натомість Конінгтон тяжко поранив вашого дідуся, князя Таллі, та вбив пана Дениса Арина, улюблене дитя Долини. А потім побачив, що битву програно, і чкурнув геть швидше за тих грифонів, що танцювали на його щиті. Згодом ту битву назвали Битвою Дзвонів. Роберт завжди казав, що її виграв ваш батько, а не він.

З вигляду міста Ар’я вирішила, що тут і останнім часом не обійшлося без битв. Міську браму, зовсім нову, змайстрували зі свіжого дерева; купа обгорілих дощок за муром вказувала, куди поділася стара.