Слава ЗСУ!

Серед іншого добра Кайбурн приніс також і невеличку пляшечку.

— Що воно таке? — завимагав Хайме, коли позбавлений ланцюга маестер заохотив його випити трунок.

— Оцтова настоянка солодця з медом та гвоздиками. Додасть вам сил і прояснить голову.

— Дайте трунку, від якого ростуть нові руки, — мовив Хайме. — Іншого мені не треба.

— Ану пийте, — наказала Брієнна похмуро.

І він випив — та лише за півгодини нарешті відчув у собі сили стояти. Після вологого теплого туману лазні повітря надворі здалося ляпасом у обличчя.

— Мосьпан князь, мабуть, уже чекають, — мовив до Кайбурна стражник. — На неї теж. Мені його нести, абощо?

— Сам піду. Брієнно, дайте спертися на вашу руку.

Вчепившись у руку, Хайме дозволив провести себе, мов худобу, через двір до велетенської трапезної, більшої за престольну палату в Король-Березі. Уздовж стін через кожні півтора сажні вишикувалися комини — стільки, що він і порахувати не міг — але жоден не горів, і холод від стін та сильні протяги випивали з тіла геть усе тепло аж до кісток. З десяток списників у хутряних кожухах охороняло двері та сходи, що вели на дві горішні галереї. А посередині тієї неймовірної пустки за столом, поставленим на кобильниці, у оточенні цілих морґів гладкої підлоги з кам’яних плит сидів не хто інший, як вельможний князь і господар на Жахокромі, а при ньому — лише один хлопчик-чашник.

— Пане князю, — мовила Брієнна, поставши перед ним.

Очі Руз Болтон мав блідіші за камінь, але темніші за молоко, а голос — тихий та м’який, неначе шурхіт павутиння.

— Мене вельми втішає, що ви, любий пане, вже зміцніли досить, аби прийняти моє запрошення. Прошу, сідайте, ласкава панно. — Князь майнув рукою на розсип тарелей з сиром, хлібом, холодним м’ясом та садовиною, що прикрашали стіл. — Бажаєте випити червоного чи білого? На жаль, не вельми гарного збору. Прикро казати, але пан Аморі висушив льохи пані Вент ледве не до голої землі.

— Напевне, за те ви його і вбили. — Хайме швидко ковзнув на стільця, щоб Болтон не помітив, який він слабкий. — Хай біле Старки сьорбають. Я вип’ю червоного, як добрий та вірний Ланістер.

— Мені краще води, — мовила Брієнна.

— Елмаре, червоного для пана Хайме, води для панни Брієнни, а мені наливки на травах.

Болтон махнув супроводові, щоб ішов геть, і стражники вийшли з трапезної мовчазною вервечкою.

За звичкою Хайме сягнув по вино правицею, струснув келиха, заплямував чисті лляні пов’язки червоними бризками і ледве упіймав келиха лівицею, щоб не зронити зовсім. Та Болтон прикинувся, ніби не помічає його незграбності. Північанин пригостився копченою сливою, від якої відкусував крихітні шматочки.

— Раджу скуштувати оці сливи, пане Хайме. Дуже солодкі, ще й кишки добре вичищають. Пан Варго забрав їх з однієї корчми, яку потім спалив.

— Мої кишки достатньо чисті, ота цап’яча дупа — ніякий не пан, а сливи ваші цікавлять мене значно менше, ніж ваші наміри.

— Наміри щодо вас? — Вуст Руза Болтона торкнулася слабка усмішка. — Ви, добрий мій пане, досить небезпечна здобич. Сієте незгоду та колотнечу, де б не з’явилися — ба навіть тут, у моєму щасливому і мирному Гаренголі.

Голос його нагадував уже не шепіт, а шурхіт.

— Схоже, що і у Водоплині теж. А чи знали ви, що Едмур Таллі обіцяє тому, хто вас поверне, тисячу золотих драконів?

«Оце так жмикрут!»

— Моя сестра заплатить удесятеро більше.

— Справді? — Знову та сама усмішечка, і знову лише на мить. — Десять тисяч драконів — велетенська купа грошей. Але варто розглянути і обіцянку князя Карстарка. Він ладен віддати руку своєї доньки тому, хто принесе вашу голову.

— Цапові не кажіть, — буркнув Хайме. — Бо він усе зробить навпаки: віддасть мою руку і привезе її голову.

Болтон видав тихий смішок.

— Чи знали ви, що Гаріон Карстарк сидів тут у полоні, коли ми захопили замок? Я віддав йому всіх людей з Карголду, які при мені лишалися, і відіслав разом із Гловером. Сподіваюся, при Сутіндолі його не спіткала ніяка халепа… бо ж інакше з нащадків князя Рікарда лишиться сама лише Алиса Карстарк.

Він ретельно вибрав наступну сливу.

— Та на щастя для вас, я не маю потреби в новій дружині. Перебуваючи у Близнюках, я одружився з панною Вальдою Фрей.

— Вальдою Вродливою? — Хайме спробував притримати хліб пеньком правиці й відірвати шматок лівицею, але зазнав поразки.

— Вальдою Вгодованою. Вельмишановний князь Фрей запропонував мені за посаг вагу нареченої сріблом, і я зробив належний вибір. Елмаре, зломи-но хліба нашому панові Хайме.

Малий відірвав від паляниці шмат завбільшки з кулак і віддав його Хайме. Брієнна відламала собі шматок без зайвої допомоги.