знайди книгу для душі...
— Скільки прапорів ти нарахував? — запитав він Брона.
Лицар-сердюк затінив очі долонею.
— Вісім… ні, дев’ять.
Тиріон крутнувся у сідлі.
— Гей, Поде, ходи сюди! Описуй знаки, які бачиш, і хутко кажи, яким домам вони належать.
Подрік Пейн обережно посунув ближче свого мерина. Хлопчина віз великого королівського прапора Джофрі — оленя та лева — хоча і ледве давав ради його чималій вазі. Брон тримав власну Тиріонову корогву — золотого лева на кармазині.
«Малий підростає» — усвідомив Тиріон, коли Под став у стременах, аби краще бачити. — «Скоро височітиме наді мною, як решта двору.» За наказом Тиріона хлопець ретельно вивчив гербовницю Дорну, та це не заважало йому, як завше, смикатися і запинатися.
— Не бачу… Вітер плеще.
— Ану ти, Броне. Кажи, що бачиш.
Брон був вбраний, як личить лицареві — у нового жупана та кунтуша; поперек грудей сяяв палаючий ланцюг.
— Червоне сонце на жовтогарячому тлі, — мовив він, — прохромлене списом.
— Мартел! — негайно відгукнувся Подрік Пейн, вочевидь із полегшенням. — Це дім Мартел на Сонцесписі, мосьпане. Великий князь дорнійський.
— Та його навіть мій кінь упізнав би, — сухо зауважив Тиріон. — Кажи далі, Броне.
— Ліловий прапор з якимись жовтими яйцями.
— Може, лимонами? — припустив Под із надією в голосі. — Лілове поле, засипане лимонами? То дім Далт. А править він, чекайте… у Лимоннику.
— Та невже? От дивина. Далі великий чорний птах на жовтому. У пазурях тримає щось рожеве з білим. Прапор ляпає, дідька тут побачиш.
— То стерв’ятник Чорнощовби, тримає немовля у кігтях, — пояснив Под. — Дому Чорнощовб із Чорнощовби, пане.
Брон зареготав.
— Знову книжок перечитався? Багато читатимеш, малий, то очі для бою зіпсуєш. Бачу черепа. Прапор чорний.
— Вінценосний череп дому Манівець. Золото і кістка на чорному. — З кожною правильною відповіддю Под набирався упевненості. — Це Манівці, чиє дідицтво — Крулегріб.
— Три чорні павуки, абощо?
— Скорпіони, пане. Дім Коргил на Пісковці. Три скорпіони, чорні на черлені.
— Червоне та жовте, а між ними якась зубата риска.
— То вогні Геєнни. Дім Уллер.
Тиріон був уражений. «А малий меткий нівроку. Якби ж йому язик у горлі колом не ставав…»
— Далі, Поде! — заохотив він. — Назвеш усіх — матимеш від мене даруночок.
— Схоже на пиріг із червоних та білих шматків. Посередині золота долоня.
— Дім Аліріон з Божеласки.
— Червона курка жере змію. Чи щось таке.
— Гаргалени з Солемор’я. То василіск. Пане. Перепрошую. Не курка. Черлений, чорна змія у дзьобі.
— Чудово! — вигукнув Тиріон. — І ще один, хлопче.
Брон понишпорив очима по шерегах дедалі ближчих дорнійців.
— Останній знак — золоте пір’я на зелених клітинах.
— То перо для письма, пане. Джордейни з Тору.
Тиріон зареготав.
— Дев’ять, усі до останнього! Я й сам би краще не назвав.
Тут він, щоправда, трохи прибрехав, але лише для того, щоб додати малому крихту певності.
«Схоже, Мартел обрав собі у дорогу вельми зацне товариство.» Жоден із названих Подом домів не був ані малим, ані збіднілим, ані незначним. Королівським гостинцем їхали дев’ятеро з найвельможніших панів Дорну або їхні спадкоємці. Чомусь Тиріонові здавалося, що вони подолали далекий шлях не заради ведмедя-танцюриста. Ні, це послання. «І хай мене Інші вхоплять, якщо воно мені до вподоби.» Тиріон спитав себе, чи правильно вчинив, відіславши Мирцелу морем до Сонцеспису.
— Мосьпане, — звернувся до нього Подрік, трохи знітившись, — ношів немає.
Тиріон хутко обернувся і побачив, що малий має рацію.
— Доран Мартел завжди подорожує ношами, — додав хлопець. — Різьбленими ношами з шовковими запонами. Там ще сонця вигаптувані.
Тиріон знав про ноші великого князя Дорана: володареві Дорну минуло п’ятдесят із гаком років, і йому дошкуляла подагра. «Може, хотів швидше дістатися місця» — заспокоїв він себе. — «Може, боявся, що ноші спокушатимуть розбійників або застрягнуть десь у високих пересувах Кістяного Шляху. Може, хвороба трохи попустила.»
Звідки ж тоді це гидке передчуття? Йому вже несила було сидіти і вгадувати, що чекає попереду.
— Вище корогви! — гарикнув він. — Їдемо назустріч!
І рішуче вдарив коня острогами. За ним рушили Брон та Под, кожен зі свого боку. Побачивши їхнє наближення, дорнійці пустили чвалом власних коней; прапори замайоріли вітром. На візерунчастих сідлах висіли улюблені поміж дорнійців круглі металеві щити; дехто віз жмути коротких метальних дротків або подвійного вигину луки, якими воїни Дорну майстерно били з коней.
Макс 28.11.2018
Просто дякую вам за цей переклад. Чарівний стиль, і наче вже давно знайомі події, але в
такій версії надзвичайно приємно прочитати ще раз.