Слава ЗСУ!

Перший король Даерон писав, що існує три різновиди дорнійців: солоні дорнійці, що мешкають уздовж морського узбережжя, піщані дорнійці з пустель та довгих річкових долин, і кам’яні дорнійці, що будують собі замки та городці у проходах і на висотах Червоних Гір. Солоні дорнійці мали у собі найбільше ройнарської крові, кам’яні — найменше.

У Дорановому почті, схоже, вдосталь було усіх трьох різновидів. Солоні мали струнку поставу, смагляву та гладку оливкову шкіру, довге чорне волосся, що летіло гривами за вітром. Піщані дорнійці шкірою були ще темніші — наче спечені до бурої кірки гарячим дорнійським сонцем. Ці намотували на шоломи довгі яскраві шалики, щоб уберегтися від пекельних сонячних ударів. Кам’яні дорнійці були найдебеліші та найсвітліші — сини андалів і першолюдей, волоссям брунатні або біляві, з веснянкуватими чи підпаленими сонцем обличчями, які ніяк не хотіли темніти дочорна.

Вельможні дорнійські пани вбралися у просторі шовкові халати з прикрашеними коштовним камінням чересами та довгими розмаяними рукавами. Обладунки їхні були густо вкриті поливою, викладені налощеною міддю, яскравим сріблом, м’яким червоним золотом. Коні під ними були гніді, золоті, а кількоро — білі, як сніг; усі стрункі та легконогі, довгошиї, з вузькими, вишуканої вроди головами. Уславлені у казках та піснях піщані коні Дорну важили менше, ніж лицарські огирі, не могли нести на собі стільки заліза, та люди переказували, що вони вміють бігти день і другий, не відчуваючи втоми.

Дорнійський ватажок сидів на огирі чорному, як гріх, з вогненною гривою та хвостом. У сідлі він тримався так, наче у ньому народився, а з себе був високий, стрункий, вишукано зграбний та спритний. З плечей у нього стриміло корзно блідо-червоного шовку; на сорочці нашиті були накладені один на одний рядки круглих мідних блях, що сяяли, наче тисяча яскравих, щойно карбованих шелягів. Високий визолочений шолом ніс на чолі мідне сонце; закинутий за плече круглий вилощений щит зображував сонце та списа дому Мартел.

«Мартелівське сонце, але десятьма роками молодше, ніж ми сподівалися» — подумав Тиріон, натягуючи повід, — «занадто міцне здоров’ям і аж надто люте до ворогів». Тепер він знав, чого йому чекати. «Скільки дорнійців потрібно, щоб почати війну?» — запитав він сам себе і сам собі відповів: — «Лише один». Але не мав іншого вибору, крім посміхнутися привітно до гостей:

— Вітаю шановне панство! Ми отримали звістку про ваше наближення. Його милість король Джофрі доручив мені виїхати вам назустріч від імені корони. Мій вельможний батько, Правиця Короля, також надсилають свої вітання.

Після цих слів Тиріон удав ввічливу розгубленість і запитав:

— Але хто з вас — великий князь Доран?

— Здоров’я змусило мого брата лишитися у Сонцесписі.

Княжий брат зняв шолома. З-під нього з’явилося різко окреслене, суворе обличчя з тонкими, вигнутими луком брівми над великими очима — чорними та блискучими, наче озера земляної олії. Лише кілька сріблястих пасем волосся плямували пишну чорну гриву, що відступала від лоба вдовиним клином — таким само гострим, як і ніс його володаря. «Ось де солоний дорнієць — не переплутаєш.»

— Замість себе великий князь Доран надсилає мене, щоб я сів у раді короля Джофрі з ласки та згоди його милості.

— Його милість матиме за честь слухати поради такого уславленого воїна, як князь Оберин Дорнійський, — чемно мовив Тиріон, про себе думаючи: «Ой, потече крівця у канавах». — Ласкаво прошу до столиці також і ваших шляхетних супутників.

— Дозвольте ж, ласкавий пане Ланістере, зазнайомити вас із ними. Ось лицар Дезієл Далт, дідич у Лимоннику. Князь Тремонд Гаргален. Князь Гармен Уллер і брат його, пан Ульвик. Пан Ріон Аліріон зі своїм тілесним сином, паном Даемоном Піщанцем, байстрюком з Божеласки. Князь Дагос Манівець, його брат пан Милош, його сини Морз та Дікон. Пан Арон Коргил. І хай ніхто не дорікне, що я забув про вельмишановних паній. Оце Мирія Джордейн, спадкоємиця Тору. Пані Лара Чорнощовба з дочкою Джинесою та сином Перосом.

Оберин Мартел майнув стрункою рукою в бік чорнокосої жінки, що доти лишалася позаду інших, поманив її ближче до себе.

— А ось Еларія Піщанець, моя кохана супутниця.

Тиріон ковтнув, щоб не застогнати. «Коханка, уроджена байстрючкою. Серсею хапко вхопить, якщо він захоче привести її на весілля.» Якщо сестра запхає гостю до якогось темного кутка нижче солі, то викличе гнів Червоного Гаспида. Але якщо посадовить разом із ним за високий стіл, то образяться усі інші вельможні жінки на помості. «Невже великий князь Доран справді мав намір першим розпочати чвару?»