Слава ЗСУ!

«Невдалий час для відвідин.» Мати померла, народжуючи Тиріона, і Мартели, напевне, знайшли Скелю в глибокій жалобі. А надто — його батька. Князь Тайвин рідко говорив про свою дружину, але Тиріон часто чув, як дядьки балакали про їхнє міцне та щире кохання. За тих часів батько був Правицею при Аерисові; подейкували, що Семицарством править князь Тайвин Ланістер, а князем Тайвином — пані Джоана.

— Він як не свій став, Бісику, коли твоя мати померла, — якось розповів йому дядько Геріон. — З нею разом померло все найкраще, що Тайвин мав у собі.

Геріон був наймолодшим із чотирьох синів князя Титоса Ланістера. Саме цього зі своїх дядьків Тиріон любив найбільше. Але його вже не було з ними — він зник у далеких морях. А пані Джоану Тиріон власною з’явою на світ поклав до могили.

— Чи сподобався вам Кастерлі-на-Скелі, пане князю?

— Авжеж ні. Ваш батько увесь час, що ми там перебували, не звертав на нас жодної уваги. Обов’язок розважати гостей він скинув на пана Кевана. У опочивальні, де мене оселили, на ліжку лежала перина, на підлозі — мирійські килими, зате не було жодного вікна, і стояла пітьма, наче у підземеллі. Пам’ятаю, як я скаржився Елії. Ваше небо було надто сіре, вино — надто солодке, жінки — надто цнотливі, страви — надто прісні… а найбільшу зневіру викликали ви самі.

— Та я ж тоді щойно народився. Чого ви від мене чекали?

— Потворності! — відповів чорнявий князь. — Ви були зовсім малі, та слави вже зажили неабиякої. На ваше народження ми саме гостювали у Старограді. Всеньке місто повнилося балачками про почвару, яка вродилася в сім’ї Правиці Короля, і про призвістки нещасть, які мали спіткати державу.

— Гадаю, я віщував державі голод, пошесть і війну. — Тиріон кисло посміхнувся. — Чомусь люди завжди чекають лише голоду, пошесті та війни. Ні, даруйте… ще зими і нескінченної ночі.

— Саме так, — кивнув князь Оберин, — а до них на додачу — падіння вашого батька. «Князь Тайвин зробився вищим за самого короля Аериса» — такі слова я чув від одного жебрущого брата — «але ж вище від короля може стояти лише бог!». Вас вважали за прокляття, за кару, надіслану богами, яка мала навчити Тайвина, що він не кращий і не вищий за всяку іншу людину.

— Я намагався йому пояснити, та він уперто не хоче вчитися. — Тиріон зітхнув. — Але продовжуйте, благаю. Страх як полюбляю гарні оповідки. Ладен хвостом ходити за кожним вправним брехуном.

— Хвостом, кажете? Не дивно — про вас тоді саме казали, що ви маєте хвоста, цупкого та крученого, точнісінько як у поросяти. А голову — велетенську, розповідали нам, трохи не вдвічі більшу за тіло. Щодо самого тіла, то подейкували, що його вкриває чорне рясне хутро, на обличчі росте борода і витріщається лихе око, а з рук витикаються лев’ячі пазурі. Зуби у вас, мовляв, такі довгі, що ви й рота не можете стулити, а між ніг — одразу і дівчачі, й хлопчачі причиндали.

— Якби люди вміли гойдати самі себе, у світі жилося б веселіше, хіба ви не згодні? Та й міцні зуби з гострими пазурями стали б мені у пригоді. Але я починаю розуміти, на що ви скаржитеся.

Брон реготнув, але Оберин лише посміхнувся.

— Ми б могли вас і зовсім не побачити, якби не ваша люба сестра. Вас ніколи не виносили ані до столу, ані до палат, хоча вночі у глибинах Скелі ми часто чули вереск немовляти. Голос ви мали неабиякий, кажу вам — на такий щастить не кожній почварі. Ви ладні були верещати годинами, і ніщо не могло вас угамувати, крім жіночої цицьки.

— Мушу зізнатися, тут я мало змінився.

Цього разу князь Оберин таки зареготав.

— Ми з вами маємо схожі смаки. Якось князь Гаргален сказав мені, що сподівається померти з мечем у руці. А я відповів, що в своїй охочіше тримав би жіночу цицьку.

Тиріон мимоволі вишкірився.

— То ви казали щось про мою сестру?

— Серсея пообіцяла Елії, що покаже вас. Лишався день до нашого відплиття, наша матінка і ваш батько усамітнилися, а вона з Хайме повела нас із Елією до вашої світлички. Ваша мамка-годувальниця намагалася нас не пустити, але ваша сестра непокори не терпіла. «Він мій!» — оголосила вона, — «а ти йому — лише молочна корова! Не смій перечити і сиди тихо, бо пан батько виріжуть тобі язика. Корові язик ні до чого, аби мала вим’я!»

— Її милість змалку вміла навертати до себе людей, — зазначив Тиріон. Його дуже здивувало, що сестра оголосила його своїм — хай що це означало. — Але ніде правди діти: відтоді вона вже ніколи не кидалася так палко оголошувати мене своїм.

— Серсея навіть розгорнула ваші пелюшки, щоб ми краще бачили, — продовжив дорнійський князь. — Ви справді мали досить лихе око і якусь чорну порость на черепі. Ну може, ще голова була трохи більша, ніж зазвичай… але ані хвоста, ані бороди, ані зубів, ані пазурів, і між ніг лише маленька рожева цюцюрка. Ми стільки наслухалися чарівних пліток про зловісне прокляття князя Тайвина… а воно виявилося бридким червоним немовлям із миршавими покривленими ніжками. Елія навіть трошки потуркотіла над вами, як зазвичай роблять дівчата над немовлятами. Певен, ви таке чули — вони так само туркочуть над маленькими кошенятами та грайливими цуциками. Мені здалося, що Елія сама хотіла побавити вас на руках, зовсім не зважаючи на вашу потворність. Коли я зауважив, що бачу перед собою не таке вже й жахливе чудовисько, ваша сестра визвірилася: «Він убив мою матір!» і скрутила вашу цюцюрку так, що я злякався, чи не відірве зовсім. Ви заверещали, але Серсея не відпускала, доки ваш брат Хайме не мовив: «Ану пусти, йому ж боляче!». На те вона відповіла: «Байдуже. Усі кажуть, що він скоро помре. Мав би вже померти, та чогось зажився.»