Слава ЗСУ!

— Справді, не забула б. Жодна жінка не в змозі забути Велетового Байстрюка! — Браавосець простягнув келиха Джихікі. — То може, скидай лахи та сідай мені на колінка, га? Якщо потішиш мене як слід, то я, може статися, приведу на твій бік «Других Синів».

— Якщо ви приведете на мій бік «Других Синів», то я, може статися, не накажу вас вихолостити.

Здоровань зареготав.

— Дівчинко моя, одна жіночка якось пробувала вихолостити мене зубами. Зубів вона тепер не має, а мій меч і донині товстий та довгий. Може, вийняти та показати?

— Нема потреби. Коли мої євнухи його відріжуть і принесуть мені на тарелі, тоді я надивлюся, скільки душа забажає.

Дані ковтнула вина і продовжила:

— Правду кажучи, я ще замолода і погано знаюся на справах війни. Майте ласку, поясніть мені, як ви хочете розбити десять тисяч Неблазних вашими п’ятьма сотнями сердюків. Хай я нічого не тямлю в битвах, та числа промовляють не на вашу користь.

— «Другі Сини» перемагали й більше число.

— Радше сказати, «Другі Сини» тікали й від меншого числа. У Кохорі, де вистояли славетні «Три Тисячі». Ви, часом, не будете заперечувати?

— То колись було, та давно спливло. Тоді «Других Синів» не очолював Велетів Байстрюк.

— Отже, саме ви надихаєте їхню мужність? — Дані обернулася до пана Джорага. — Коли почнеться битва, убийте оцього першим.

Лицар-вигнанець усміхнувся.

— Радо і охоче, ваша милосте.

— Але, певно ж, — обернулася вона знову до Меро, — ви можете утекти і цього разу. Беріть юнкайське золото і тікайте.

— Якби ти колись бачила Браавоського Велета, дурна дівко, то знала б, що він не має хвоста, якого можна підібгати для втечі.

— Тоді лишайтеся і бийтеся за мене.

— Ти варта того, щоб за тебе битися, брехати не буду, — мовив браавосець, — і я дав би тобі поцілувати свого меча, якби був вільний. Та я узяв юнкайську монету і обітував священну присягу.

— Монети можна повернути, — зауважила Дані, — бо від мене ви матимете більше. Попереду лежать інші міста, які я маю звоювати, а за півсвіту знаходиться ціле царство, що чекає на свою королеву. Служіть мені вірно — і «Другі Сини» ніколи не шукатимуть, до кого піти у найми.

Браавосець кілька разів задумливо смикнув рясну руду бороду.

— То кажеш, матиму більше, а до того ще й цілуночок, га? Чи більше, ніж цілуночок? Для такого осяяного чеснотами красеня, як я, нічого не пошкодуєш, еге ж?

— Може, й так.

— Твій язик, мабуть, на смак солодший за мед.

Дані добре відчувала, як мовчки лютує пан Джораг. «Моєму чорному ведмедеві не до вподоби балачки про цілунки.»

— Поміркуйте над почутим сього вечора. Чи можу я взнати вашу відповідь назавтра вранці?

— Можеш. — Велетів Байстрюк вишкірився. — А чи можу я віднести своїм підполковникам глек оцього доброго вина?

— Беріть хоч барило. Це вино — з льохів Добрих Хазяїв Астапору. Я маю його цілий обоз.

— То дайте мені цілого воза! На знак вашої ласки.

— Велику ж ви маєте спрагу.

— В мене усе велике! А ще — багато братів. Велетів Байстрюк, халісі, не п’є на самоті!

— Гаразд, беріть воза. Але обіцяйте неодмінно випити за моє здоров’я.

— Згода! — загуркотів він. — І ще раз, і ще! Три здравиці я вип’ю за вас, а коли зійде сонце, принесу свою відповідь!

Та коли Меро пішов, Арстан Білоборід зауважив:

— Про сього добродія лиха слава гуляє навіть Вестеросом. Не обманюйтеся його чемністю, ваша милосте. Нині він тричі вип’є за ваше здоров’я, а назавтра зґвалтує без краплі жалю.

— Цього разу старого варто послухати, — кивнув пан Джораг. — «Другі Сини» — старе і поважне кумпанство, не позбавлене честі та відваги. Але під проводом Меро вони зробилися другими «Хвацькими Компанійцями». Сам Меро небезпечний для своїх наймачів не менше, ніж для ворогів. Тому ви його тут і бачите — жодне з Вільних Міст не хоче мати з ним справу.

— Мені потрібна не його слава, добра чи лиха, а п’ять сотень його кінноти. Що чутно від «Буревісників»? Чи маємо ми якусь надію бодай на них?

— Ні! — без манівців відповів пан Джораг. — Той Прендаль — гіскарської крові, а в Астапорі майже напевне має родичів.

— Шкода. І все ж може статися, що нам не доведеться битися. Почекаймо і послухаймо, що хочуть сказати нам юнкайці.

Посли з Юнкаю — п’ятдесят вершників на пречудових чорних конях і один на великому білому верблюді — прибули, коли сонце вже почало сідати. Їхні шоломи були удвічі вищі за голови, щоб не зім’яти чудернацькі викрутаси, башти та різні химери, викладені з намащеного олією волосся. Лляні спідниці та сорочки вони фарбували у темно-жовтий колір, а на киреї нашивали мідні бляхи.