Слава ЗСУ!

— Мудрими?

Дані всілася на подушках, схрестивши ноги; Візеріон розчепірив біло-золоті крила і злетів до неї.

— Подивимося, чи не забракне їм мудрості, — мовила вона, чухаючи лускату голову дракона позаду рогів.

За годину повернувся пан Джораг Мормонт, а з ним прибули троє полковників «Буревісників». На собі вони мали налощені шоломи з чорним пір’ям і стверджували, що в шані та владі всі троє рівні один одному. Поки Іррі та Джихікі наливали вино, Дані роздивлялася прибулих. Прендаль на’Гезн був кремезний пикатий гіскарець із чорнявим волоссям, притрушеним сивиною, Залор Лисий мав кривого рубця через бліду карфійську щоку, а Дааріо Нахаріс вражав барвистістю навіть як на тирошійця. Борода в нього була поділена на три галузки та пофарбована блакиттю в колір його очей і кучерявого волосся, що спадало аж на комір. Гострі кінчики вусів були визолочені. Одяг він мав усіх відтінків жовтого; на комірі та вилогах буяла вершкова піна мирійського мережива, жупана було розшито мідними бляхами у подобі кульбаб, а високими, до стегон, шкіряними чоботями збігали золоті візерунки. М’які жовті замшові рукавички він запхав за паса з золотих кілець, а нігті мав фарбовані блакитною поливою.

Але говорити за усіх почав Прендаль на’Гезн.

— Ви б краще вели свій набрід кудись подалі, — мовив він без манівців. — Астапор ви захопили зрадою, та в Юнкаї вам легкої перемоги не бачити.

— П’ять сотень ваших «Буревісників» проти десяти тисяч моїх Неблазних, — відповіла на це Дані. — Я ще замолода і погано знаюся на справах війни, та числа, здається мені, промовляють не на вашу користь.

— «Буревісники» тут не самі, — буркнув Прендаль.

— «Буревісників» тут скоро не буде. Коли вдаряє грім, пташки розлітаються хто куди. Може, і вам уже час? Я чула, що найманці знані своєю невірністю. Який зиск вам лишатися на полі й стояти на смерть після того, як «Другі Сини» перебіжать на наш бік?

— Цього не станеться, — незворушно відповів Прендаль. — Та якби і сталося — байдуже. «Другі Сини» — ніхто і ніщо. Ми б’ємося пліч-о-пліч із мужніми синами Юнкаю.

— Ви б’єтеся поруч із постільними хлопчиками, яким пхнули до рук списи і погнали у поле. — Коли Дані повернула голову, в її косі теленькнули два дзвіночки. — Щойно почнеться битва, милості не просіть. Але станьте за мене зараз — і зможете лишити собі платню від Юнкаю, отримати частку здобичі та сподіватися на більші нагороди в майбутньому, коли я сяду на престол свого царства. Бийтеся за Мудрих Хазяїв, і ваша платня буде одна — смерть. Невже ви гадаєте, що Юнкай відчинить браму, коли мої Неблазні різатимуть вас попід мурами міста?

— Ти, дівчисько, верзеш якусь маячню. Навіть коза — і та мекає розумніше.

— Дівчисько?! — Вона захихотіла. — Ви хочете образити мене згадкою про мою стать? Дарма. Я б вас так не ображала, навіть якби помилково сплутала з чоловіком.

Дані глянула просто йому в вічі й незворушно витримала пильний погляд.

— Я — Даянерис Буреродна з дому Таргарієн, Неопалима, Матір Драконів, халісі наїзників Дрого і королева Семицарства Вестеросу!

— Насправді ти, — відповів Прендаль на’Гезн, — усього лише хвойда брудного конятника. Коли ми розженемо твою дикунську юрбу, я підкладу тебе під мого огиря.

Могутній Бельвас витяг з-за паса араха.

— Хай мала королева скаже слово, і Могутній Бельвас принесе їй брудного язика цього телепня.

— Ні, Бельвасе. Я обіцяла їм недоторканність у моєму таборі. — Дані усміхнулася. — Скажіть мені краще: «Буревісники» — вільні люди? А чи може, невільники?

— Ми є братством вільних воїнів! — бундючно оголосив Залор.

— От і добре. — Дані підвелася. — То повертайтеся і перекажіть мої слова своїм братам. Може, котрісь із них будуть раді вечеряти на золоті з присмаком слави, а не лежати, нагодовані смертю. Вашої відповіді я чекатиму назавтра.

Полковники «Буревісників» підвелися одночасно.

— Наша відповідь — ні, — мовив Прендаль на’Гезн.

Його супутники пішли за ним геть із намету… але Дааріо Нахаріс обернувся, коли виходив, зиркнув на Дані та схилив голову в чемному прощанні.

За дві години прибув очільник «Других Синів». Їхній єдиний полковник виявився височезним браавосцем зі світло-зеленими очима та кущавою золотаво-рудою бородою трохи не до пояса. Його ім’я було Меро, але величав він себе Велетовим Байстрюком.

Меро дмухнув поданого йому келиха вина одним ковтком, витер рота тилом долоні й нахилився до Дані.

— Здається, колись я уграв твою сестру-близнючку в одному з будинків утіхи рідного міста. Чи то була ти сама?

— Гадаю, ні. Я б напевне запам’ятала такого справного чоловіка.