Слава ЗСУ!

Віко могили вирізьбили у подобі людини, чиї кістки в ній поховали. Проте вітер та дощ зробили свою справу. Було видно, що король мав бороду, але в іншому риси його зникли, розгладилися; лишився тільки натяк на вуста, ніс, очі та вінець на скронях. Руки були складені на руків’ї важкого кам’яного келепа, покладеного йому на груди. Колись на келепі вирізьбили руни, що проказували його ім’я та історію, але незчисленні століття стерли останні їхні сліди. Камені кришилися і розсипалися на кутах, цвіли тут і там білими ляпками мшеді. Ногами короля видерлася шипшина, доходячи йому мало не до грудей.

Саме там Кетлін знайшла Робба. Він стояв, похмурий і урочистий, у дедалі густіших сутінках з Сірим Вітром при боці. Дощ нарешті припинився, і юний король був простоволосий.

— Чи має цей замок ім’я? — запитав він тихо, коли вона підійшла.

— Старокамені. Так його звали посполиті, коли я була дівчинкою. Напевне, він мав іншу назву, коли в його палатах сиділи королі.

Колись вони перепочили тут табором разом із батьком на шляху до Морестражу. «І Петир теж був з нами…»

— Є така пісня, — згадав він. — Про Янку зі Старокаменів, заквітчані коси.

— Зрештою від нас усіх лишаються самі пісні. Ба якщо пощастить.

Того дня вона гралася у Янку і навіть заплела квіти у косу. А Петир прикидався її Принцом Драконобабок. Кетлін була не старша за дванадцять років, а малий Петир — ще й менший.

Робб роздивився могилу.

— Кого тут поховано?

— Тут лежить Трістіфер, Четвертий тако наречений, Король-на-Річках-і-Пагорбах. — Колись їй розповідав про нього батько. — Він правив од Тризуба до Перешийка за тисячі років до Янки та її принца, в ті дні, коли королівства першолюдей падали одне за одним під навалою андалів. Бияк-за-Правду — так його звали люди за силу, звитягу та непорушну прихильність до справедливості. Він бився у ста битвах і переміг у дев’яноста дев’яти із них. Принаймні так кажуть співці. А коли збудував собі замок, то зробив його найміцнішим на Вестеросі.

Вона поклала руку синові на плече.

— Він загинув у своїй сотій битві, коли проти нього з’єднали сили семеро андальських королів. П’ятий Трістіфер не міг рівнятися з Четвертим, і скоро королівство загинуло, а за ним замок, а наприкінці — самий його рід. Разом із Трістіфером П’ятим помер дім Мулл, що правив річковим краєм тисячу років перед прибуттям андалів.

— То виходить, його дім підвів на лихо спадкоємець. — Робб пробіг пальцями по грубому вивітреному каменю. — Я сподівався залишити Джейну з дитиною, ми добре старалися, та я не певен…

— Це не завжди стається з першого разу. — «Хоча з тобою саме так і сталося.» — А коли і не з сотого. Ти ще дуже молодий.

— Я молодий, але я — король, — відповів Робб. — Король мусить мати спадкоємця. Якщо мені судиться загинути у наступній битві, королівство не повинне загинути разом зі мною. За звичаєм і законом Санса стоїть наступною в черзі спадкоємців, тому Зимосіч та північ мають перейти до неї.

Його вуста стиснулися.

— До неї та її пана чоловіка. Тиріона Ланістера. Цього я дозволити не можу. І не дозволю. Карлик ніколи не буде правити на півночі.

— Не буде, — погодилася Кетлін, — але для того ти мусиш назвати наступника, поки Джейна не подарувала тобі сина.

Вона якусь хвильку поміркувала.

— Батько твого батька не мав ані братів, ані сестер, але його батько мав сестру, що вийшла заміж за молодшого сина князя Раймара Ройса з їхньої молодшої гілки. Вони народили трьох дочок і видали їх заміж за паничів Долини. Кажучи точніше, за когось із Тягнидубів та Корбреїв. Наймолодшу… здається, за Храмина, але…

— Матінко. — Голос Робба пролунав сухо та гостро. — Ви забулися. Пан батько мали чотирьох синів.

Вона не забулася — лише не хотіла згадувати. Але довелося.

— Сніговій — не Старк.

— Джон — кращий Старк, ніж якийсь панок із Долини, що Зимосічі ніколи й на очі не бачив.

— Джон є братчиком Нічної Варти і присягався не брати дружини та не володіти землею. Ті, хто вдягнув чорне, віддають себе службі повік.

— Так само і лицарі Королегвардії. Та це не завадило Ланістерам забрати білі корзна в пана Барістана Селмі та пана Бороса Блаунта, щойно ті стали непотрібні. Якщо я віддам Варті сотню вояків навзамін Джона — ручуся, вони знайдуть спосіб звільнити його від обітниць.

«Він уже все обміркував і вирішив.» Кетлін знала, яким упертим буває її син.

— Але байстрюк не може нічого успадкувати!

— Може. Якщо наказом короля його оголошено законним сином, — зауважив Робб. — Тут ми, на щастя, маємо на що спертися. Узаконення байстрюка — справа далеко звичніша, ніж звільнення присяжного братчика від присяги.