Слава ЗСУ!

— Звичніша, — повторила вона, гірко скривившись. — О так, Аегон Четвертий узаконив усіх своїх байстрюків на смертному ложі. Скільки горя, болю, війни та смерті проросло з того насіння? Так, я знаю, як ти довіряєш Джонові. Але чи зможеш довіряти його синам? Або їхнім синам? Самозванці-Чорножари турбували Таргарієнів протягом п’яти поколінь, аж доки Барістан Зухвалий власноруч не вбив останнього на Порогах. Якщо ти узакониш Джона, дороги назад не буде — він ніколи не зробиться знову байстрюком. Якщо він одружиться і матиме дітей, твої майбутні сини від Джейни ніколи не житимуть у безпеці.

— Джон нізащо не завдасть шкоди жодному з моїх синів.

— Як Теон Грейджой не завдав шкоди Бранові та Ріконові?

Сірий Вітер стрибнув на надгробок короля Трістіфера і вишкірив зуби. Роббове обличчя захолонуло.

— Жорстокі й несправедливі слова. Джон геть не такий, як Теон.

— Молися, аби так і було. Але чи подумав ти про сестер? Про їхні права? Я згодна, що північ не можна віддавати Бісові, але як щодо Ар’ї? За законом вона йде після Санси, вона є твоєю сестрою, законно уродженою…

— …і мертвою. Ніхто не бачив Ар’ю, не чув про неї, відколи батькові стяли голову. Навіщо себе дурити? Ар’ї більше немає — так само, як Брана та Рікона. І Сансу теж уб’ють, щойно карлик виродить з нею дитину. В мене лишився єдиний брат — Джон. Якщо я помру без нащадків, то хочу, щоб він став Королем-на-Півночі після мене. Я сподівався, ви схвалите мій вибір.

— Не можу, — відповіла Кетлін. — Я підтримаю тебе у всьому, Роббе. У всьому іншому. Але не в цьому… божевіллі. Навіть не прохай мене.

— Я не мушу прохати. Я — король.

Робб відвернувся і закрокував геть. Сірий Вітер зіскочив з надгробку і затрусив слідом.

«Що я наробила?» — подумала Кетлін стомлено, стоячи на самоті коло могили Трістіфера. — «Спершу розсердила Едмура, тепер Робба. Але ж я лише казала правду. Невже чоловіки такі тендітні, що не в змозі її чути?» Вона ладна була плакати, але небеса вже зробили це за неї. Довелося повертатися до намету і сидіти там мовчки.

Наступними днями Робб гасав по всіх усюдах: на чолі передового полку разом з Великоджоном, на розвідку з Сірим Вітром, позаду з Робіном Кремінцем та його сторожовим загоном. Вояки пишалися, що Молодий Вовк першим встає на світанку і останнім лягає спати вночі. А Кетлін питала себе, чи він узагалі спить хоч трохи. «Змарнів, схуд, зголоднів… лютововк, та й годі.»

— Пані моя, — звернулася до неї Маега Мормонт якось уранці, коли військо рушило в дорогу крізь вічний дощ, — ви такі похмурі останнім часом. Чи не сталося чогось поганого?

«Мій пан та чоловік помер, і батько теж. Двох моїх синів жорстоко замордували, дочку віддали невірному карликові на поталу, аби народила від нього таких самих почвар, інша дочка зникла, а може, померла. Останній син і єдиний брат казяться і не хочуть мене бачити. Справді, а чи не сталося ще чогось поганого?» Утім, пані Маега мала досить свого клопоту, аби ще перейматися її горем.

— Злий дощ, — мовила натомість Кетлін. — Ми вже змучилися, а попереду ще стільки лиха й небезпек. Ми мусимо стрічати їх зухвало та відважно, дмухати в роги, вимахувати прапорами. Але дощ прибиває нас до землі. Мокрі прапори висять ганчір’ям, вояки ховаються під киреї та навіть слова один одному не кажуть. Лише справді злий дощ здатен так виморозити наші серця, коли нам треба, щоб вони палали вогнем.

Дасія Мормонт зиркнула на небо.

— Хай краще на мене з неба падає вода, ніж злива стріл.

Кетлін мимоволі посміхнулася.

— Здається, ви хоробріші за мене. А чи усі жінки Ведмежого острова мають таку наснагу до війни?

— Усі наші ведмедиці, — кивнула пані Маега. — Та воно й не дивно. Хіба хочеш? Мусиш! За старих часів то залізняки прийдуть грабувати на лодіях, то дичаки зі Скрижанілого Берега. Наші чоловіки зазвичай ловлять рибу в морі, а жінок лишають на березі захищати домівки й дітей — бо інакше тих заберуть у полон.

— На нашій брамі дещо вирізьблене, — додала Дасія. — Жінка у ведмежій шкурі з немовлям на одній руці, яке смокче їй цицьку. В іншій руці вона тримає бойову сокиру. Не надто вишукана пані, та я її завжди любила.

— Вишукану пані якось привіз додому мій небіж Джораг, — мовила пані Маега. — Звоював її на турнірі. От вона ту жінку на брамі ненавиділа.

— Та вона усе в нас ненавиділа, — зауважила Дасія. — Волосся мала, як золоте прядиво, а шкіру — наче вершками мазану. Линесою її звали. Такі малі та ніжні ручки мала — певно ж не для наших сокир!

— Та й цицьки — не для наших немовлят, — відверто додала її мати.