Слава ЗСУ!

Кетлін знала, про кого йдеться. Джораг Мормонт привозив свою другу дружину до Зимосічі на бенкет. Якось вони гостювали аж два тижні. Кетлін пам’ятала, якою молодою, вродливою та нещасною була пані Линеса. Одного вечора після кількох келихів вина вона зізналася Кетлін, що на її думку, Вишестражам зі Старограду не місце на півночі.

— Колись те саме гадала панна Таллі з Водоплину, — відповіла Кетлін з дружнім співчуттям, — та з часом вона знайшла тут багато вартого любові.

«І все те втратила» — подумала вона. — «Зимосіч та Неда. Брана та Рікона. Сансу, Ар’ю. Всіх і все. Лишився самий тільки Робб.» Невже у ній зрештою виявилося забагато від Линеси Вишестраж і замало від Старків? «Якби ж я уміла змахнути сокирою як слід… може, тоді б краще вберегла усіх, кого любила.»

День змінював день, а дощ усе падав з неба. Вони подолали шлях аж до верхівок Синьозуба, повз Семиструм’я, де річка зникала у плетінні бурчаків та озерець, потім крізь Відьмину Багву, де звабливо виблискували зелені ставки, чекаючи на необережну людину, а м’який ґрунт усмоктував копита коней, наче голодне дитя при материних грудях. Тут військо ледве повзло; у болоті довелося кинути половину возів і розподілити їхню клажу між мулами та в’юковими конями.

Посеред трясовин Відьминої Багви їх нарешті здибав князь Язон Малістер. Лишалася ще година дня до вечора, коли він наблизився зі своєю батовою. Робб наказав негайно зупинитися і поставити табір. Пан Райнальд Вестерлін з’явився проводити Кетлін до королівського шатра. Сина вона побачила коло жарівниці на ослоні; на колінах у нього лежала мапа, коло ніг дрімав Сірий Вітер. З Роббом у шатрі знаходилися Великоджон, Галбарт Гловер, Маега Мормонт, Едмур і чоловік, якого Кетлін не знала — тілистий, лисуватий, з біготливим та улесливим поглядом. «Оцей — не пан і не вельможа» — миттю зрозуміла вона. — «Ба навіть не воїн.»

Язон Малістер підвівся, щоб віддати Кетлін своє місце. У його волоссі біла барва вже перемагала брунатну, але князь Морестражу лишався сильним і вродливим чоловіком: високим, худорлявим, з чисто голеним, наче різьбленим з каменю обличчям, гострими вилицями та безстрашними сіро-блакитними очима.

— Пані Старк! Щастя вас бачити, як завжди. А я приніс добру звістку!

— Якби ж нам зараз більше таких, пане князю. — Кетлін сіла, чуючи набридливий стукіт дощу на полотні над головою.

Робб почекав, поки пан Райнальд завісить вхід до шатра запоною.

— Боги почули наші молитви, яснії панове. Князь Язон привів до нас капітана корабля «Міраам», купця зі Старограду. Розкажіть-но, капітане, усім присутнім те саме, що розповіли мені.

— Так-так, ваша милосте. — Жегляр занепокоєно облизнув губи. — Перед Морестражем я востаннє заходив до Княж-Пристані, що на Пайку. Залізняки, вражого батька діти, протримали мене там аж півроку. З наказу, мовляв, короля Балона. А потім, теє, туди-сюди, коротше кажучи… помер він.

— Балон Грейджой?! — Серце Кетлін завмерло на мить. — Ви кажете, що Балон Грейджой мертвий?

Опасистий капітан кивнув.

— Замок Пайк, він же, знаєте, стоїть де на головному острові, а де — на скелях та острівцях. Там іще містків усюди навішано, бачили колись таке? Чув я у Княж-Пристані… як дмухнув із заходу вітер, як заходився грім з дощем, чисто тобі пекло… а старому королю Балону чогось заманулося піти гуляти одним із тих містків. Тут його вітер ухопив, та й подер той місток на шматки. За два дні вимило короля на берег побитого і погризеного. Кажуть, краби навіть очі виїли, перепрошую ясне панство.

Великоджон зареготав.

— Певно, то королівські краби! Королем-бо не кожному щастить поласувати!

Капітан схилив голову.

— Таки-так. Але ж то ще не все! — І по-змовницькому нахилився уперед. — Його брат повернувся.

— Віктаріон?! — неабияк здивувався Галбарт Гловер.

— Де ж пак — Еурон! Вороняче Око, ось як його кличуть. Гіршого пірата на всіх морях не бачили. Кілька років його десь носило, а тут, щойно князь Балон до свого мокрого бога приставився, то зразу ласкаво просимо — входить просто до Княж-Пристані на своїй «Тиші». Чорні вітрила, червоний короб, жеглярі усі до одного німі. Кажуть, плавав аж до Асшаю і назад. Та дідько його зна, де він плавав — головне, що повернувся, нагодився просто до замку і сів дупою на Морекамінний Престол. А князя Ботлика потопив у діжці морської води за те, що той слово проти сказав. Отоді побіг я на «Міраам», хутко вибрав котву — тікати, думаю, треба, бо потім і кісток не зберу. От і утік, і сиджу перед вами тутечки, ласкаві панове.

— Капітане, — мовив Робб, коли той скінчив, — прийміть мою подяку, а з нею і належну нагороду. Князь Язон відвезе вас до вашого корабля, коли ми скінчимо. А зараз прошу зачекати надворі.