Слава ЗСУ!

«Кислий чолов’яга. І надудлився добряче» — подумала Кетлін. Спізнілий Князь Фрей виявився жмикрутом у наїдках для гостей, зате не пошкодував питва. Пиво, вино, медовуха лилися пінною рікою, чи не повнішою за Зеленозуб під вікнами. Великоджон вже нализався по самі вінця і щось горлав п’яним голосом. Син князя Вальдера Мерет не відставав від нього ані на кухоль, але пан Вален Фрей, що теж намагався мірятися з тими двома, вже лежав під столом. На думку Кетлін, князеві Умберу незле було б трохи стримати свою спрагу, але заборонити Великоджонові пити було не легше, ніж заборонити дихати.

Малоджон Умбер та Робін Кремінець сиділи недалечко від Робба — обіч Вродливої Вальди та Аликс. Жоден із них не пив — разом із Патреком Малістером та Дасією Мормонт вони цього вечора охороняли її сина. Весільна учта — не битва, та й на ній у п’яній гульбі може трапитися усяка халепа. Не можна лишати короля без охорони. Кетлін раділа, що її син має захисників, а надто — що паси з мечами висять на кілочках уздовж стін. «Оцей гидкий холодець якось можна упорати і без меча.»

— Усі гадали, що мій ласкавий пан обере Вальду Вродливу, — казала пані Вальда Болтон панові Венделу, або радше не казала, а кричала, щоб її почули крізь музику. Вальда Вгодована була кругляста, рожева лицем жіночка з бляклими блакитними очима, ріденьким солом’яним волоссям, величезними цицьками, писклявим та тремтливим голосочком. У рожевому мереживі та кирейці з білячого хутра її важко було уявити у суворому та похмурому Жахокромі. — Але пан дідусь запропонували Рузові за посаг вагу нареченої сріблом, і ясний пан Болтон обрав мене!

Молодиця зареготалася, її підборіддя затрусилися.

— Я ж бо важу на два з гаком пуди більше за Вальду Вродливу. І оце уперше з цього пораділа! Тепер я — пані Болтон, а моя сестронька у перших досі дівує. А їй же, бідолашній, скоро вже дев’ятнадцять років!

Кетлін помітила, що князь на Жахокромі зовсім не зважає на балачки. Іноді він куштував шматочок того чи цього, сьорбав ложку юшки, відривав скоринку від паляниці короткими сильними пальцями, але страви ніколи не відволікали його увагу. На початку бенкету Болтон проказав здравицю за онуків князя Вальдера, не забувши нагадати, що одним та другим Вальдерами зараз опікується його байстрюк. Старий князь скосив на нього очі, прицмокнув, і Кетлін зрозуміла, що той почув не висловлену вголос погрозу.

«Чи було ще колись на світі таке невеселе весілля?» — спитала вона себе, але потім згадала, що її доньку Сансу щойно видали заміж за Біса. — «Хай зглянеться на неї Мати. Адже вона така лагідна душа.» Від спеки, диму та галасу Кетлін зробилося недобре. Численні музики на галереї грали гучно, та вочевидь, хисту мали небагато. Кетлін ковтнула трохи вина і дозволила чашникові налити ще. «За кілька годин найгірше буде позаду.» О цій годині назавтра Робб вирушить у наступну битву — за Калин-Коп проти залізняків. Дивно, але вона відчула полегшення. «Мій син переможе у цій битві. Адже він досі перемагав усіх, а залізняки зараз навіть не мають короля. Нед його добре навчив.» Гуркотіли тулумбаси. Дзвоник знову прострибав повз неї, але музика грала так гучно, що у ній потопали навіть його дзвіночки.

Раптом над гармидером здійнялося люте гарчання — то двоє собак накинулися один на одного за якийсь недогризок м’яса. Пси покотилися підлогою, вчепилися один у одного зубами, а навколо завирували веселощі. Хтось облив собак пивом із глека, і вони миттю розбіглися. Один зашкутильгав до помосту, витрусив із хутра краплі пива, і князь Вальдер роззявив беззубого рота у гавкотливому сміху, коли ті краплі полетіли дощем відразу на трьох його онуків.

Побачивши собак, Кетлін знову пошкодувала, що тут немає Сірого Вітра. Князь Вальдер відмовився пускати Роббового лютововка до трапезної.

— Чував я від людей, що ваш лютий звір має смак до людської плоті, хе-хе, — казав старий. — Далебі, ще горлянки нам тут повидирає. Не дозволю я пускати таке чудовисько на весілля моєї Рослін. Адже тут жінки, діточки, мої невинні квіточки.

— Сірий Вітер не становить для них небезпеки, пане князю! — намагався переконати його Робб. — Я ж буду тут, поруч!

— Та ви ж і перед брамою були поруч, хіба ні? Саме тоді, коли вовк напав на онуків, яких я вислав вам назустріч. Не думайте, що я нічого не знаю — мені все розповіли, усе до дрібниць, хе-хе.

— Але ж нікому не було завдано шкоди…

— Не завдано шкоди? Це так нам король говорить, еге ж? Петир упав з коня. Упав, прошу пана! Я так втратив одну з дружин — вона теж упала з коня.

Вуста його безупинно прицмокували.

— Чи може, не дружину, а підбічницю? Здається, мати Чорного Вальдера. Еге ж, саме так, згадав — упала з коня і розтрощила собі голову. Що б сказали їхня милість, якби Петир скрутив собі в’язи, хе-хе? Подарували б мені ще одне вибачення замість онука, га? Е ні, оце вже ні. Може, ви й король, заперечувати не буду, Король-на-Півночі, хе-хе, але під моїм дахом — мій закон. Обирайте: або вовк, або весілля, пане королю. І те, й інше ви мати не можете.