Слава ЗСУ!

Коли Санса нарешті стягла сіточку з волосся, її брунатно-руда грива водоспадом розлилася спиною та плечима. Плетиво срібних ниток висіло у неї на пальцях; у місячному сяйві тонко викуваний метал тьмяно виблискував, а чорні камені всотували кожну цятку світла. «Чорні аметисти з Асшаю.» Раптом Санса помітила, що одного бракує, і підняла сіточку до очей, щоб роздивитися. У срібному гнізді, звідки випав камінь, лишилася темна ляпка якоїсь речовини.

Зненацька її наповнив жах, серце застугоніло між ребер, подих перехопило. «Чого я так лякаюся? Це ж лише аметист — чорний аметист із Асшаю, та й годі. Напевне, розхитався і випав, бо погано сидів у гнізді. Тепер він лежить десь у престольній палаті або у дворі. Якщо тільки…»

Пан Донтос казав, що ця сіточка чарівна, що вона приведе її додому. Казав неодмінно вдягти цього вечора на весілля Джофрі. Срібна нитка туго натягнулася на кісточках пальців; великий палець мимоволі мацав гніздо, тер туди-сюди, як язик мацає дірку від зуба. «Якими чарами її заворожено?» Від них помер король — той самий жорстокий король, який тисячу років тому був її шляхетним принцом. Якщо Донтос брехав про сіточку, то чи не брехав про все інше? «Що як він ніколи не прийде? Що як немає ані корабля, ані човна на річці, ані виходу з міста?» Що тоді станеться?

Санса почула тихий шурхіт листя і глибоко запхала срібну сіточку до кишені киреї.

— Хто там? — скрикнула вона. — Хто йде?

Божегай був темний та імлистий; дзвони удалині проводжали Джофрі до могили.

— Я. — Він вивалився з-під дерев, ледве тримаючись на ногах од надміру випитого, і ухопився за її плече, щоб не впасти. — Я прийшов, моя мила Жонкіль. Нічого не бійся — твій Флоріан уже тут!

Санса відсахнулася від його доторку.

— Ви казали, я мушу вдягти сіточку на волосся! Срібну сіточку з… які там у ній камені?

— Аметисти. Чорні аметисти з Асшаю, добра пані.

— Це не аметисти. Адже так? Так чи не так? Ви збрехали!

— Чорні аметисти! — наполягав він. — Вони несуть у собі чари!

— Вони несуть у собі смерть!

— Тихіше, мосьпані, тихіше. Ніхто нічого не ніс. Король удавився голубиним пирогом. — Донтос рохнув од сміху. — Таким смачнющим пирогом. А це лише срібло та камінці, срібло та камінці, та ще трохи чаклунства.

Калатали дзвони. Вітер висвистував такий звук, який видав король, коли намагався вдихнути ковток повітря.

— Це ви отруїли його, ви! Це ви узяли камінь з мого волосся…

— Тихо, бо прикличете смерть до усіх нас! Я нічого не робив. Ходімо, треба тікати — вас шукають. Вашого чоловіка схопили.

— Тиріона?! — вразилася Санса.

— Ви маєте іншого чоловіка? Так, Біса, малого дядечка короля. Вона думає, це він отруїв Джофрі.

Донтос ухопив її за руку і потягнув.

— Прошу пані сюди, нам треба тікати, і то негайно. Не бійтеся, ідіть за мною.

Санса пішла, не опираючись. «Ненавиджу жіноче скигління» — казав колись Джофрі, та зараз скиглити мала причину лише одна жінка — його мати. У казках Старої Мамки мамуни вміли робити хитромудрі речі, що виконували бажання. «Чи бажала я йому смерті?» — спитала Санса себе, а тоді згадала, що вже застара, щоб вірити у мамунів.

— Тиріон отруїв короля?!

Так, вона знала, що її коротун-чоловік ненавидить свого небожа. Але чи достатньо, щоб його вбити? «Чи знав він про мою сіточку, про чорні аметисти? Він сам подавав Джофові вино.» Як можна удавити когось аметистом у вині? «Якщо Тиріон справді винний, то подумають і на мене теж» — усвідомила вона і здригнулася зі страху. Як інакше? Адже вони — чоловік і дружина; Джоф убив її батька і глузував зі смерті її брата. «Одна плоть, одне серце, одна душа.»

— Мовчіть і рухайтеся обережно, люба пані, — казав Донтос. — Поза божегаєм мусимо зберігати тишу. Накиньте каптура і сховайте обличчя.

Санса кивнула і зробила все, як він сказав. Блазень був такий п’яний, що Санса подеколи мусила підставляти йому плече, аби не впав. У всьому місті калатали дзвони, і щохвилини додавалися нові. Санса схилила голову, сховала обличчя і трималася тіней, не відстаючи від Донтоса. Сходячи зміїстими сходами, він упав на коліна і виблював. «Мій бідолашний Флоріан» — подумала вона, спостерігаючи, як він витирає рота вислим рукавом. «Вдягайтеся у темне» — казав він, а сам під бурим кобеняком з відлогою мав на собі старого вапенрока зі знаком дому Голярд — червоними та рожевими лежачими смугами під синьою верхівкою з трьома золотими коронами.

— Навіщо ви вдягли свої кольори? Джоф застеріг, що коли вас упіймають вдягненим як лицаря, то скарають на смерть, він наказав… ой…

Застороги та накази Джофа вже нічого не важили на цьому світі.