Слава ЗСУ!

«Нашого хлопчика.»

— Я прийшов, щойно зумів. — Хайме виплутався з обіймів, ступив крок назад. — Там у світі триває війна, люба сестро.

— Ти такий худий, зовсім з лиця змарнів! А волосся, твоє золоте волосся…

— Волосся відросте. — Хайме підняв угору пенька. «Хай побачить.» — А оце — ні.

Її очі широко розплющилися.

— Старки?!

— Ні. Це зробив Варго Хап.

Ім’я, вочевидь, нічого їй не сказало.

— Хто?

— Вельможний цап гаренгольський. Віднедавна.

Серсея обернулася до каравану Джофрі. Померлого короля вбрали у визолочений обладунок, схожий на власний обладунок Хайме. Забороло шолома було зачинене, від золота відбивалося тьмяне світло свічок, і у смерті хлопець виблискував хвацько та мужньо, як справжній воїн. Свічки розпалили вогонь і в рубінах на стані Серсеїної жалобної сукні. Волосся падало їй на плечі, не прибране і нечесане.

— Він убив його, Хайме! Саме так, як попереджав. Одного дня, коли я почуватимуся щасливою і в безпеці, він перетворить мою втіху на попіл просто у роті. Так казав він сам.

— Тиріон це казав?! — Хайме не хотів вірити, адже вбивство родичів — то в очах богів та людей гріх тяжчий, ніж убивство короля. «Він знав, що хлопець — мій син. Я любив Тиріона. Я був до нього ласкавий.» Ну, хіба що одного разу… але ж Тиріон правди не знає. «Чи може, знає?» — Навіщо йому вбивати Джофа?

— Заради хвойди. — Серсея вхопилася за його здорову руку і міцно стиснула у своїх. — Він сам мені сказав, що так зробить! І Джоф це знав. Коли він помирав, то сам вказав на свого вбивцю! На збоченого покруча, на дрібне хтиве чудовисько — на нашого брата!

Вона поцілувала пальці Хайме.

— Ти ж уб’єш його заради мене, так? Ти ж помстишся за нашого сина?

Хайме сахнувся назад.

— Він і досі мій брат. — І пхнув свого пенька просто їй у обличчя, щоб краще бачила. — Та й убивця з мене зараз не надто спритний.

— Але ж ти маєш другу руку, хіба ні? Я не прошу тебе перемогти Хорта у двобої. Тиріон — карлик, зачинений у цюпі! Авжеж варта не чинитиме тобі перешкод.

Від самої думки йому стало млосно в животі.

— Мушу знати більше. Про те, як усе сталося.

— Знатимеш! — пообіцяла Серсея. — Має відбутися суд. Коли ти почуєш про все, що він скоїв, то зичитимеш йому смерті не менше за мене.

Вона торкнулася його обличчя.

— Я геть загубилася без тебе, Хайме. Я трусилася з жаху, щоб Старки не надіслали мені твою голову. Цього б я не пережила. — Вона поцілувала його — лише легенько ковзнула вустами, та він відчув, як вона тремтить, коли знову пригорнув до себе. — Без тебе я не почуваюся цілою. Мене наче розірвано навпіл.

У поцілунку, який він повернув їй, не було ніжності — сама лише палка хіть. Її вуста відкрилися перед його язиком.

— Ні, — слабенько простогнала вона, коли його вуста рушили униз шиєю, — не тут. Септони…

— Хай тих септонів Інші вхоплять!

Він цілував її знову і знову, мовчки і уперто, доки вона не застогнала з пристрасті. Тоді він відкинув геть свічки і підняв її на вівтар Матері, задер спідниці та нижню шовкову сорочку. Вона гамселила його по грудях слабенькими кулачками, бурмотіла про небезпеку, про їхнього батька, про септонів, про гнів богів. Та він не слухав, а розплутав зав’язки на штанях, видерся вгору і розсунув їй голі білі ноги. Одна рука ковзнула угору стегном, під її спіднє. Зірвавши його, він побачив, що вона пливе місячною кров’ю, та йому було байдуже.

— Хутко, — шепотіла вона тепер, — швидше, візьми мене швидше, не барися, Хайме, Хайме, Хайме…

Її руки допомагали йому спрямуватися, куди треба.

— Так! — вимовила Серсея, коли він встромився. — Так, братику, любий мій братику, так, саме так, ось ти вдома, ти мій, ти вдома, ти вдома!

Вона цілувала йому вухо, пестила коротке колюче волосся. Хайме загубився у її плоті, слухав биття її серця у лад зі своїм власним, відчував вогкість од крові та сім’я там, де вони з’єдналися у одне.

Щойно вони скінчили, як королева мовила:

— Пусти! Якщо нас отак застукають…

Неохоче він відкотився убік і допоміг їй злізти з вівтаря. Світлий мармур забруднився кров’ю. Хайме витер її рукавом, нахилився і позбирав свічки, скинуті ним на підлогу. На щастя, усі вони згасли, коли падали. «Якби септ від них загорівся, я, далебі, ще й не помітив би.»

— Ми вчинили дурницю. — Серсея опорядила на собі сукню. — Батько ж тут, у замку… Хайме, ми мусимо берегтися!

— Та втомився я вже на смерть берегтися. Таргарієни одружували братів із сестрами, а нам чому не можна? Виходь за мене заміж, Серсеє. Стань перед державою і прокажи, що хочеш мене собі за чоловіка. Ми зіграємо весілля і нарядимо замість Джофрі ще одного сина.