Слава ЗСУ!

— Так і зробимо, — відповіла Брієнна. — Маєте нашу дяку.

«Та й золота твого має вже нівроку.» Втім, цього разу Хайме змовчав — йому обридло, що дебела корова не зважає на жодне його слово, наче його тут немає.

Плужного коня дівка забрала собі, кобилу віддала панові Клеосу, а Хайме, як погрожувала, посадовила на одноокого мерина. Тут-таки й скінчилися його мрії про те, щоб дати коневі п’яти і лишити свою варту позаду в хмарі куряви.

Чолов’яга з хлопцем вийшли проводити подорожніх; корчмар побажав щастя і запросив повертатися за кращих часів, а малий стояв мовчки з арбалетом під пахвою.

— Краще знайди собі списа, чи кийка цвяхами набий, — порадив Хайме, — воно в бійці зручніше буде.

Хлопець вирячився на нього недовірливими очима. «Ну що, з’їв? Більше давай дружніх порад першому-ліпшому шмаркачеві.» Хайме знизав плечима, повернув коняку і за плече більше не оглядався.

Пан Клеос невпинно ремствував, поки вони рушали у дорогу — справляв журбу за втраченою периною. Виїхали на схід, уздовж берега залитої місячним світлом річки. Тут Червонозуб був дуже широкий, але мілкий, береги — суцільне болото і очерет. Кінь Хайме просувався уперед неквапом, але певно, хоча й мав звичку потроху забирати у бік здорового ока. «Добре знову сидіти верхи.» Він не їздив на коні відтоді, як лучники Робба Старка встрелили під ним огиря у битві в Шепітній Пущі.

Коли вони досягли спаленого села, перед ними постав вибір із двох однаково жалюгідних доріг — вірніше кажучи, вузьких колій, продавлених колесами селянських возів, що возили збіжжя до річки на продаж. Одна колія потроху вигиналася на південний схід і скоро зникала серед дерев, що починалися неподалік; інша дорога була пряміша, кам’янистіша і летіла на південь, мов стріла. Брієнна трохи поміркувала, а потім рішуче повернула свого коня на південний шлях. Хайме приємно здивувався: він би й сам обрав цей напрям, якби його спитали.

— Але ж нас корчмар попереджав, щоб сюди не їхали, — заперечив пан Клеос.

— То ніякий не корчмар. — Брієнна неоковирно зігнулася у сідлі, та все ж сиділа впевнено і міцно. — Він надто цікавився, який шлях ми оберемо, а тутешні ліси… аж самі просяться, щоб у них ховалися розбійники. Господар заманює нас до пастки.

— Оце розумниця! — Хайме посміхнувся до родича. — Смію припустити, наш добрий господар справді має на тій дорозі кількох друзів. Тих самих, чиї коні лишили у стайні такі незабутні пахощі.

— Про річку він теж, мабуть, набрехав, щоб змусити нас пересісти на коней, — зауважила дівка, — та все ж нам краще не шукати зайвих пригод. Коло рубінового броду і на перехресті напевне стоятимуть чати.

«На пику вона, звісно, бридка, та в голові клепку має.» Хайме всміхнувся зі скупим схваленням.

Тьмяне червоне сяйво з верхніх вікон заздалегідь попередило мандрівників про місцезнаходження кам’яної вежі. Забачивши її, Брієнна повела малий загін навкруги полями і повернулася навскіс до дороги тільки тоді, коли вони лишили вежу добряче позаду себе.

Минула добра половина ночі, перш ніж дівка вирішила, що для спочинку вже досить безпечно. До того часу всі троє вже добряче куняли у сідлах. Табір поставили у малому гайку дубів та ясенів поблизу лінивого потічка. Запалити вогню дівка не дозволила, тому нічна вечеря складалася з вівсяних сухарів і тарані. Зате сама ніч подарувала незвичне почуття спокою. У оксамитово-чорному небі над головою висів оточений зірками півмісяць. Десь далеко завило кілька вовків, і один з коней злякано заіржав. Нічого іншого вони не почули. «Схоже, війна цю місцину оминула» — подумав Хайме. Він стиха радів уже з того, що сидить живий, що нарешті повертається до Серсеї.

— Я стану на першу варту, — мовила Брієнна до пана Клеоса, і Фрей скоро вже похропував неголосно.

Хайме привалився спиною до великої дубової гілляки. Раптом йому стало цікаво, що зараз можуть робити Серсея і Тиріон.

— А чи маєте ви сестер і братів, ясна панно? — спитав він.

Брієнна скосила на нього очі з підозрою.

— Ні. Я в свого батька єдиний… спадкоємець.

Хайме видав смішок.

— А ви ж хотіли сказати «син». Мабуть, батько думає про вас як про сина? Бо дочка з вас, правду кажучи, чудернацька.

Не кажучи ані слова, вона від нього відвернулася; кісточки пальців збіліли на стиснутому руків’ї меча. «Ото ще покруч уродився.» Вона якось моторошно нагадувала йому Тиріона, хоча з першого погляду важко було знайти людей, менше схожих одне на одного. Мабуть, саме думка про брата примусила Хайме проказати:

— Я не хотів завдати образи, Брієнно. Прошу мені вибачити.

— Ваші злочини не можна вибачити, Крулерізе.