Слава ЗСУ!

— Коні не продаються ні за які гроші! — оголосив їхній самозваний господар.

— Звідки вони узялися? — забажала знати Брієнна.

— Плужник стояв тут, коли ми з жінкою надибали цю корчму, — відповів чолов’яга. — А з ним і той, якого ви щойно їли. Мерин прибився якось уночі, а кобилу хлопець упіймав — бігала собі вільно, під сідлом і у поводі. Зараз покажу її збрую.

Показане сідло було викладене срібним візерунком, саме колись мало рожеві й чорні клітини, проте витерлося до брунатного. Значкових кольорів Хайме не впізнав, але криваві плями з чим іншим сплутати не міг.

— Ну, по цю хазяїн прийде не скоро, — мовив він, роздивляючись ноги кобили. Тоді порахував зуби меринові й порадив Брієнні:

— Дайте йому золотого за сіру, якщо разом з сідлом. За плужника — срібного оленя. А за білого хай ще сам приплатить, щоб ми його забрали.

— Не треба зневажати вашого власного коня, пане лицарю. — Дівка розкрила гаманця, подарованого їй пані Кетлін, і витягла три золоті монети. — Плачу дракона за кожну тварину.

Чолов’яга блимнув очима і сягнув по золото, але раптом роздумався і відсмикнув руку.

— Ну не знаю я. А раптом доведеться тікати? То що, я на вашому золотому драконі верхи поїду? Чи з’їм його, як голод прийде?

— На додачу беріть собі нашого човна, — мовила Брієнна. — Попливете угору чи вниз річкою, куди схочете.

— Ану дайте скуштувати вашого золота. — Чолов’яга вхопив одну монету в неї з долоні та вкусив на зуб. — Гм. Наче справжня. То кажете, три дракони разом із човном?

— Він вас грабує, ягідко, і оком не змигне, — з ласкавим співчуттям зауважив Хайме.

— Харчів теж дайте, — мовила Брієнна до господаря, не зважаючи на слова. — Скільки можете.

— Вівсяні коржі ще є. — Корчмар забрав інші два дракони і задзвенів ними у кулаку, дослухаючись із втішною посмішкою. — Копченої риби є трохи, але за неї візьму срібняка. І за постіль треба заплатити. Ви ж напевне захочете перебути ніч.

— Ні, — миттю відповіла Брієнна.

Чолов’яга насупив брови.

— Я б вам, жіночко, не радив пхатися вночі до невідомої місцини на незнайомих конях. Заблукаєте в якомусь болоті й поламаєте тваринам ноги.

— Нині місяць уповні, — заперечила Брієнна. — Шлях знайдемо без клопоту.

Корчмар подумав, закопиливши губу, тоді промовив:

— Гаразд, як не маєте срібла, то дайте за постіль хоч кілька мідяків. Я навіть ковдри дам, не змерзнете. Хіба ж я дурний — відраджувати подорожніх від закладу?

— Звабливі слова. Варто погодитися, — запобігливо докинув пан Клеос.

— Ковдри чисті, щойно прані. Дружина подбала, поки не пішла. Бліх жодної не знайдете, от хай мене на місці грім поб’є.

Він ще раз задзвенів монетами і знову всміхнувся. Пан Клеос, вочевидь, понад усе прагнув піддатися спокусі.

— Переспати на постелі усім нам піде на користь, ясна панно, — заблагав він до Брієнни. — Добряче перепочинемо, то й поїдемо швидше.

Він кинув погляд на брата у перших, шукаючи підтримки.

— Е ні, родичу, тут наша ягідка має рацію. Ми дали обітниці, а попереду ще багацько верст. Мусимо їхати.

— Але ж, — здивувався Клеос, — ви самі казали…

— Тоді казав. — «Коли гадав, що корчму покинуто.» — А тепер маю повне черево і не заперечую, щоб проїхатися при місяці.

Хайме посміхнувся до дівки й додав:

— Та якщо ви, ягідко, не бажаєте везти мене на спині того плужника, мов лантух борошна, то зробіть щось із цими залізами. Важкувато лізти на коня, коли в тебе ноги скуті докупи.

Брієнна роздивилася кайдани, суплячи брови. Не-корчмар почухав підборіддя і мовив:

— Отам за стайнею є кузня.

— Показуй! — мовила Брієнна.

— Еге ж, — додав Хайме, — і що швидше, то краще. Тут навколо забагато усякого лайна, як на мій смак. Скоріше б його здихатися.

І кинув на дівку гострий погляд, питаючи себе, чи вистачило в неї розуму втямити образу.

Він сподівався звільнити від кайданів і руки теж, але Брієнна досі плекала підозри. Ланцюг, що з’єднував гомілки, вона перебила кількома сильними ударами ковальського молота по сталевому шрубелю. Та коли Хайме попросився збити ще й ланцюг між зап’ястками, кляте дівчисько мовчки пустило його слова повз вуха.

— Верст за десять униз річкою побачите спалене село, — мовив господар, допомагаючи сідлати коней і накладати в’юки. Цього разу він казав уже до Брієнни. — Там дорога розгалузиться. Повернете на південь, то надибаєте кам’яну вежу пана Варина, який давно утік і згинув. Хто там зараз сидить — не скажу, але краще туди не потикайтеся. Рушайте стежкою крізь ліси, на південь та схід.