Слава ЗСУ!

— Та ні, але…

— Ти сам уродився байстрюком. А якщо Ігритта не захоче дитя, то піде до лісової відьми та вип’є кухоль місячного узвару. Ти, головне, засій грядку, а далі вона хай сама думає.

— Я не дозволю собі виродити байстрюка!

Тормунд струснув кошлатою головою.

— Що ви, колінкарі, за телепні такі? Нащо ти крав дівчину, коли не хочеш брати її собі?

— Крав? Я ніколи…

— Вкрав, — наполягав Тормунд. — Ти вбив тих двох, що були з нею, і забрав її собі. А кажеш — не крав!

— Та ж я узяв її в полон, за бранку!

— Ти змусив її здатися і скоритися.

— Так, але ж… Тормунде, присягаюся, я не чіпав її як жінку!

— Тобі точно не відрізали прутня у Варті? — Тормунд так здвигнув плечима, наче мав справу з навіженим і відмовлявся його розуміти. — Кажеш, ні? Ну то тепер ти вільний чоловік — не хочеш дівки, знайди собі ведмедицю. Якщо прутень у чоловіка висить без діла, то меншає і всихає, аж одного дня ти схочеш посцяти і не знайдеш, де він є.

Джон не знав, що відповісти. Не диво, що у Семицарстві дичаків подекуди навіть не вважали за людей. «Вони не знають ані закону, ані правил честі, ані найменшої пристойності. Крадуть один в одного, паруються, наче звірі. Замість чесно посвататися — викрадають і ґвалтують, народжують нечесних дітей.» Та все ж мимоволі Джон відчував прихильність до Тормунда Велетнебоя, хай яким той був хвальком і брехлом. І до Довгосписа теж. «І до Ігритти… ні, про Ігритту краще не думати.»

Утім, разом із Тормундом і Довгосписом їхало вдосталь дичаків іншого штибу — Торохкало, Плакун… їм людину випатрати було не важче, ніж межи очі плюнути. Була там Харма Песиголовка, кремезна коротунка, схожа на барило, з вислими м’ясистими щоками — ця ненавиділа собак і щодватижні вбивала нового, щоб узяти свіжу голову собі на тичку за значок. Стира без обох вух, магнара теннів, його власні люди вважали радше за бога, ніж за ватажка. Варамир Шестишкур із себе скидався на миршавого щура, проте верхи їхав на дикому й величезному білому сніговому ведмеді, що на задніх ногах вивищувався мало не на шість аршинів. А по п’ятах у ведмедя з Варамиром завжди трусило ще троє вовків і сутінькіт. Джон лише раз бачив його зблизька, та більше не прагнув. Від самої з’яви Варамира Джон скинувся і нашорошив вуха; коли ж Привид забачив і зачув ведмедя та довгого чорно-білого кота, то хутро на його карку стало дибки.

А були ж серед дичаків і зліші та суворіші за Варамира. Вони йшли від найпівнічніших кресів страхолюдної пущі, з потаємних долин Мерзляків, з інших, нечувано чудернацьких місць. Люд зі Скрижанілого Берега їхав бойовими возами з моржових кісток, запряженими зграями лютих диких собак. З льодовика зійшли додолу гірські роди, які, за темними й жахливими чутками, кохалися у людожерстві. З печер повилазили на світ дикуни, що малювали обличчя синім, ліловим та зеленим. На власні очі Джон побачив рогоногів — плем’я, що дріботіло на голих п’ятах, твердіших за виварену шкіру. Мамунів та чугайстрів йому не трапилося, та він би вже не здивувався, якби Тормунд запросив кількох до вечері.

Скільки міг судити Джон, половина дичацького війська прожила життя, жодного разу не кинувши на Стіну навіть оком. Більшість із них не знала ані слова посполитою мовою. Але те не важило нічого — Манс Розбишака вільно розмовляв прадавньою мовою, ба навіть співав нею, перебираючи струни лютні та наповнюючи вечори дивною і дикою для вуха музикою.

Манс збирав свою велетенську орду кілька років: тут балакав з матір’ю роду, там — із магнаром, прихиляв до себе одне село ласкавим словом, друге — хвацькою піснею, третє — вістрям меча. Він замирив Харму Песиголовку з Князем-над-Кістками, рогоногів з ніч-бігунами, мисливців на моржів зі Скрижанілого Берега з людожерами льодовиків. Він перекував сотню окремих кинджалів у єдине велетенське вістря, спрямоване просто у серце Семицарства. Він не мав ані вінця, ані пірнача, ані вельможних шат із шовку та оксамиту, але Джон бачив та розумів, що Манс Розбишака — справжнісінький король, і не лише за назвою.

Сам Джон приєднався до лав дичаків не з власної охоти, а за наказом Кворина Піврукого.

— Їдь разом із ними, їж разом із ними, бийся разом із ними, — казав йому розвідник уночі перед днем своєї загибелі. — А сам чатуй і спостерігай.

Та хай скільки він спостерігав, а дізнатися зумів небагато. Піврукий підозрював, що дичаки подалися до голої, негостинної пустки Мерзляків на пошуки якоїсь зброї — чогось сильного, злої чорної химороді, здатної зламати Стіну… та якщо навіть вони її знайшли, то не вихвалялися уголос і тим паче нічого не розказували Джонові. Сам Манс Розбишака, певна річ, теж не патякав зайвого про свої задуми. Та власне, від тієї першої ночі Джон більше і не бачив його зблизька.