Слава ЗСУ!

«Можливо, мені доведеться його вбити.»

Думка ця аніскільки не тішила Джона, бо означала не лише ганьбу, а й певну загибель. Та хіба він міг дозволити дичакам виламати Стіну, напасти на Зимосіч і решту півночі? Адже їхня навала затопить Курган-поле та Бурчаки, Білу Гавань та Каменястий Берег… а може, навіть Перешийок. Вісім тисяч років воїни дому Старк жили та помирали, захищаючи свій люд від свавільників, злодіїв і ґвалтівників. Хай він сам уродився байстрюком — але байстрюком від крові Старків. «Бран та Рікон лишилися у Зимосічі. Там маестер Лювин, пан Родрік, Стара Мамка, доїзжачий Фарлен, Мікен при своїй кузні, Гейдж при своїх печах… усі, кого я там знав, усі, кого любив.» Джон умовляв себе, що вбити людину, яка викликала в нього чималу повагу і мало не захоплення, необхідно заради порятунку північан від долі, яку несли їм Торохкало, Харма Песиголовка і безвухий магнар теннів. А тим часом молився батьковим богам, щоб ті звільнили його душу від занадто важкого тягаря.

Військо дичаків рухалося дуже повільно, обтяжене худобою, дітьми, усяким скарбом та причандаллям. У снігу просування ще сповільнилося. Більша частина валки вже вийшла з передгір’їв і тепер стікала західним берегом Молочної, наче мед зимовим ранком, всотуючись у саме серце страхолюдної пущі уздовж річкового потоку.

Десь там попереду — Джон знав це напевне — над верхівками дерев височів Кулак Першолюдей, де таборували три сотні братчиків Нічної Варти. Озброєні, на конях, у напруженому чеканні. Окрім Кворина Піврукого, Старий Ведмідь вислав інших розвідників. Напевне ж Ярман Парогач або Торен Рідколіс уже повернулися зі звістками про те, що коїться у горах.

«Мормонт не тікатиме» — подумав Джон. — «Він надто старий і надто далеко зайшов. Він рішуче завдасть удару, начхавши, скільки перед ним ворогів.» Одного дня Джон почує попереду бойові роги і побачить, як просто на них чвалує клин вершників, тріпоче чорними крилами за плечима, виблискує крицею в руках. Три сотні вояків не можуть сподіватися перемогти ворога, у сто разів численнішого, але Джон гадав, що цього не знадобиться. «Нема потреби вбивати багато тисяч — досить убити лише одного. Дичаків тримає докупи тільки Манс.»

Король-за-Стіною робив усе, що міг, але дичацькій орді безнадійно бракувало послуху та ладу, і це робило її вразливою. У валці, що зміїлася на багато верст, стрічалися воїни не менш грізні та суворі, ніж найкращі у Варті, але добра третина з них зібралася або на початку — в передовому загоні Харми Песиголовки — або у кінці, де в геть дикому позадньому загоні йшли велетні, зубри та вогнепращники. Ще третина їхала з самим Мансом ближче до середини, охороняючи вози, волочні та собачі запряжки з майном і харчовим припасом війська — усім, що лишилося від урожаю останнього літа. Інші досвідчені вояки, поділені на невеличкі загони і поставлені під провід таких людей, як Торохкало, Ярл, Тормунд Велетнебій та Плакун, служили рухомими чатами, добувайлами та підганяйлами — без упину носилися туди-сюди вздовж дичацької валки, просуваючи її вперед у такому-сякому порядку.

Багато промовляло про дичацьке військо і те, що лише один із сотні у ньому їхав верхи. «Старий Ведмідь пройде крізь них, наче сокира крізь куліш.» Коли це станеться, Манс муситиме кинутися навздогін за Вартою зі своїм середнім загоном, щоб відвернути загрозу. Якщо при тому він загине у бою, то Стіна лишиться убезпеченою ще на століття. Так розсудив Джон. «А якщо ні…»

Він розім’яв пальці на збройній руці. Пазур, довгий меч-байстрюк, висів у нього при сідлі так, щоб у разі чого рука легко дотягнулася до різьбленої маківки у подобі вовчої голови та м’якого шкіряного руків’я.

Поки вони наздогнали загін Тормунда, минуло кілька годин, і снігопад посилився. Привид зник десь дорогою — розчинився у лісі, зачувши пахощі дичини. Лютововк мав повернутися, коли вони стануть табором на ніч, або ж найпізніше до світанку. Хай як далеко забігав Привид, він завжди повертався… а тепер такої самої звички набула Ігритта.

— То що, Джоне Сніговію, — покликала дівчина, забачивши його, — тепер ти нам віриш? Оно як витріщався на велетнів з мамутами — наче нічого краснішого в світі не бачив!

— Гир! — вигукнув Тормунд, не встиг Джон і відповісти. — Невже ґавеня закохалося? Мабуть, хоче взяти собі з них дружину!

— З велетнів? — зареготав Довгоспис Рик.

— Та ні, з мамутів! — заревів у відповідь Тормунд. — Гир-гир-гир!

Ігритта ристю наздогнала Джона, коли той пустив бахмутика повільнішим кроком. Дівчина вже встигла розказати, що на три роки за нього старша, хай і нижча зростом на пів-стопи, та показати норов, занадто упертий хоч для молодої, хоч для старої. Коли Джон схопив її у Вискливому Пересуві, Вуж назвав дичацьку дівчину «списницею». Згодом з’ясувалося, що зі зброї вона полюбляє не спис, а короткий, химерно вигнутий лук з рогу та оберіг-дерева. Утім, слово «списниця» добре їй пасувало. Джонові дівчина трохи нагадувала його власну сестру Ар’ю, хоч та була молодша і, напевно, кощавіша. Під хутрами та шкурами, що їх носила на собі Ігритта, годі було зрозуміти, яка вона насправді — худа чи тілиста.