Слава ЗСУ!

35] Моя сурма, лишаю (ясно й світло

36] Я досуремлю труд свій до кінця),

37] Та, на лиці якої сяйво квітло,

38] Немов меткий вожай, сказала знов:

39] «З найбільшого звелись ми тіла в світло,

40] В безтіле світло, що саме - любов,

41] Любов до блага, що сама - відрада,

42] Відрада, всіх блаженств найвищих схов.

43] Зри, райська рать одна і друга пада

44] Сюди згори, й одна така, яку

45] Душа в день суду зріти буде рада».

46] Як, блискавку побачивши близьку,

47] Наш зір ураженим стає й уздріти

48] Не здатен навіть річ і громіздку,

49] Так я таким був сяєвом окритий,

50] Що світ навкруг увесь мені погас

51] І я не міг нічого розрізнити.

52] «Любов, що в небі мир пильнує в нас,

53] Гостей вітає зустріччю бучною

54] І запалить свічки ладна всякчас».

55] І ледь мені до слуху далиною

56] Долинули короткі ці слова,

57] Я вчув, як підіймаюсь над собою.

58] І сила зору припливла нова,

59] Так що не стало світляного вічка,

60] Увага щоб зневажила жива.

61] І я побачив світло, що, мов річка,

62] Блищало лиском в берегах святих,

63] Де весняних лісів тяглася стрічка.

64] Спадали зграї вогників живих

65] У квіти, пурхаючи над потоком

66] Рубінами в оправах золотих,

67] І, сп'янені тим запахом високим,

68] В глибини поринали аж на дно,

69] І ті йшли вниз, а ті - угору скоком.

70] «Бажання, що горить в тобі одно -

71] Все взнати із навкружного простору, -

72] Тим втішніше, чим більш стає воно.

73] Та маєш воду випити прозору,

74] Щоб спраги жар в тобі нестримний стух», -

75] Так вимовило сонце мого зору.

76] А там: «Ця річка, цей топазів рух

77] Угору й вниз, цей сміх трави священний -

78] В усім провісний правди сяє дух.

79] Не сам собою він є незбагненний,

80] А через власну похибку твою,

81] Бо зір твій зовсім ще не глибоченний».

82] Так не зверта дитина силу всю

83] На молоко, коли вона проспала

84] Годину звичну годувань свою,

85] Як, щоб удосконалити дзеркала

86] Своїх очей, я до води приник,

87] Яка повз мене тихо дзюркотала.

88] І ледь почув я, що дашок повік

89] Зволожився, як начебто зробився

90] З протяглого округлим весь потік,

91] Мов той, хто машкарою був прикрився,

92] А як облудний вигляд враз упав,

93] З лицем справдешнім раптом появився,

94] Так ще ясніше забенкетував

95] Квіток та іскор світ, і я побачив

96] Обидві раті перед себе в'яв.

97] О Божий блиску, у якім побачив,

98] Де свято істинного царства є,

99] Дай сил сказати, що я там побачив!

100] Є світло нагорі, що в нім стає

101] Творець наш зримим кожному створінню,

102] Яке там в мирі щастя зрить своє.

103] І він складає коло величінню

104] Таке, що випрямлене коло те

105] Лягло б круг сонця здовженою тінню.

106] Йде з променя лице його святе,

107] Відбите на вершку перворушійнім,

108] Що в нім його життя і міць росте.

109] Як, оддзеркалившись в струмку спокійнім,

110] Глядить пригорок на свій власний луг

111] В оздобленні зеленім, легковійнім,

112] Так світло, висячись округ і вкруг, -

113] Я бачив, - тисячами граней грало

114] В тих, хто вернувся до небесних дуг.

115] Коли вже дно себе так представляло,

116] Яке ж тоді розкішне, пишне тло

117] У розі коло пелюсток являло!

118] Ніщо моїм очам не завдало

119] Тут шкоди, і вони вхопили, смілі,

120] Яких і скільки радощів було.

121] Там близь і даль узяти й дать не в силі,

122] Бо де сам Бог свій присуд виріка,

123] Природні там закони не при ділі.

124] У жовтизну правічного цвітка,

125] Що в пахощах для сонця весняного

126] Розкрився пелюстками до листка,

127] Ввела мене, у захваті німого,

128] Тут Беатріче й мовила: «Почну

129] Із натовпу сліпучо-снігового.

130] Зри ж міста нашого величину!

131] Зри лави довгі і народом повні,

132] Що чи вмістять ще душу хоч одну!

133] Ось трон стоїть, і очі невгамовні

134] Ти втупиш, бо корону залиша

135] І перш, як ти, - на учти повнокровні,

136] Сюди велична з'явиться душа

137] Високого Арріго, - вгамувавши

138] Італію, він дуже поспіша.

139] Сліпа неситість, розум відібравши,

140] З вас робить немовлят. Як малюки,

141] Мрете голодні, мамку відігнавши.