Слава ЗСУ!

128] З їх бесід вчився, як тлумачить слід

129] Високої поезії відраду.

130] Та, перервавши їм розмови хід,

131] Враз перед нами дерево постало,

132] Яке вкривав пахучий ніжний плід.

133] Чим більше в височінь воно сягало,

134] Тим, як в ялин, коротшало гілля, -

135] Мабуть, це лізти вгору заважало.

136] А з кам'яного муру, побіля,

137] Струмок спадав, блискучий та краплистий,

138] І ним скроплялись зелень і земля.

139] І підійшли під велет ряснолистий

140] Поети, і почули голос там

141] Погрозний, владний: «Вам цього не їсти!»

142] І ще: «На святі не своїм устам

143] Марія, що до всіх любов'ю дише,

144] Хотіла догодити всім гостям;

145] Колись-то римлянки в воді лиш свіжій

146] Утіху мали; Даниїл-звіздар

147] Здобув собі знання, як зрікся їжі.

148] Для голоду був жолудь - неба дар

149] У перший вік, що золотим був віком,

150] Для спраги ж не вода текла - нектар.

151] Хреститель сарану їв з медом диким,

152] В пустелі живши, віддалік од міст,

153] І став таким славетним та великим,

154] Як свідчить нам святий євангеліст».

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТЯ

1] Тоді, як в зелень зором я впивався,

2] Мов той, хто вік пустив намарно свій,

3] Бо на пташок безглуздо любувався,

4] За батька більший мовив: «Сину мій,

5] Ми маєм скористатись зараз саме

6] Нам даним часом, - тож ходім хутчій».

7] І зір я й крок повів за мудрецями,

8] Й не довелося докладать зусиль, -

9] Так захопивсь я їхніми речами.

10] Але з плачем співання, звідусіль

11] «О господи, устні мої!» почуте,

12] Вливало в серце радощі та біль.

13] «Мій ніжний батьку, що це може бути?» -

14] Спитав я, й він: «Це тіні у сльозах,

15] Мабуть, розв'язують вузли покути».

16] Немов юрба прочан в святих думках,

17] Не зупиняючись, лиш погляд кине,

18] Коли хто-небудь перетне їй шлях,

19] Так натовп мовчазних побожних тіней,

20] Догнавши нас, випереджав, легкий,

21] Занурений у почуття єдине.

22] Запали темні очі, вид різкий

23] У всіх здавався, висохлий, здрібнілий,

24] І шкіра обтягала їм кістки.

25] Навряд, щоб отакий худий та білий

26] Став Ерісіхтон, як, на кістяка

27] Змарнівши, падав з голоду без сили.

28] Подумав я: «Єрусалим така

29] Сповняла, мабуть, людність тої ночі,

30] Коли Марія з'їла хлопчака».

31] Були мов персні без каміння - очі.

32] Хто ж «ОМО» бачить на людськім лиці,

33] Той скрізь би «М» розпізнавав охоче.

34] Не відаючи, в чому корінці,

35] Хто б думав, що плоди й вода пахучі

36] Виснажують жаданням душі ці?

37] Я дивувавсь, чого вони худючі,

38] Чому покров їх шкіри лусковий, -

39] Пояснення ховалось ніби в тучі.

40] Та із глибин своєї голови

41] Цікава тінь на мене поглядала

42] Й гукнула враз: «О радість, ти живий?»

43] Нікого жодна з рис не нагадала,

44] А з голосу її я все згадав,

45] Що в себе жадна худина забрала.

46] З тієї іскри в мене спомин встав

47] Про губи, висхлі тут з тяжкого посту,

48] І я тоді Форезе упізнав.

49] «О, не зважай на люту цю коросту, -

50] Благав він, - що знебарвлює мене,

51] На тіло, нині без ваги та зросту.

52] Скажи, щоб все було мені ясне,

53] Про себе й тіні ці, що йдеш із ними,

54] Промов мені слівце хоча б одне».

55] «Твоє обличчя, що я змив гіркими,

56] Коли помер ти, варте знов цього, -

57] Я відповів, - із змінами тяжкими.

58] Та, бога ради, схудли ви чого?

59] І не питай причин мого приходу, -

60] В думках про це не вимовиш того».

61] І він: «Спадаючи на листя й воду,

62] Тут сила потаємна та блага

63] Гріховну нам знесилює природу.

64] Юрбу, що в плачі й співах не ляга,

65] Бо встигнув рот багато зла накоїть,

66] Тут очищають голод і жага.

67] Бажання їсти й пити непокоїть

68] їм дух, коли зачують, як пахтять

69] Плоди та рідина, що зілля поїть.

70] Під дерево ідуть себе терзать,

71] Щораз вертають на нові страждання...

72] Кажу: «страждання», «втіха» б мав сказать.

73] Ця ж воля, що сюди веде з блукання,

74] Звела Христа до зойку: «Боже мій!», -

75] Коли Він кров'ю відкупляв сконання».

76] І я: «Форезе, нас в земній пітьмі

77] Лишив, на кращий світ її змінявши,

78] Ти літ із п'ять - так згадую в умі.