Слава ЗСУ!

- Мудра порада, - оцінив демерит, не відводячи від Рейневана погляду. - Чи не так, Рейнмаре?

- Ви назвали, - несподівано сказав Рейневан, - пана де Бергова “проклятим німцем”. А інших споконвіку німецьких родів у цих місцях нема, правда? Крім панів фон Дона у Фалькенбергу і Графенштейні?

- Айно, тільки ці два роди. - І що з того?

- Нічого. Наразі.

- Наразі, - Чапек піднявся, - я йду спати. На добраніч, браття.

- І тобі, брате, на добраніч.

Вогонь у каміні вже не потріскував, а тільки мерехтів, то спалахуючи, то пригасаючи. Прядка також більше не стукотіла. Бабця не пряла. Сиділа нерухомо.

- І таке-от цьому замкові випало, - раптом озвалася вона. - Архангелові Михаїлові присвячений, сто і п’ятдесят літ стоїть, сто і п’ятдесят літ пишуться тутешні Марквартичі панами з Міхаловиць. А тепер... Щоби така голота... Боже, Боже... Тут за моєї пам’яті королі гостювали... А тепер? Ганьба!

- Не бреши, бабцю, - відреагував, здивувавши вже трохи сонного Рейневана, Шарлей. - Не годиться так, уже одною ногою в могилі стоячи. Не бачила ти, стара, короля ніколи в житті. Хіба що царя Ірода в шопці.

- Сам ти старий, пипоть тобі на язик. А я більше королів бачила, ніж ти дукатів.

- І де, цікаво?

- Ві Відні.

- Ві чім?

- Ві Відні, дурню! - бабця випросталася на ослінчику. - На Великдень Року Божого 1353 з’їхалися монархи цього світу до Відня, де цісар Карл, що в його тільки-тільки померла жона, Анна Фальцька, умовлявся про малу Аннусю, небогу свидницького князя Болека. Ох і поназ’їжджалося тоді до Відня королів і панів...

- І ти там була, бабо, га? Мед-вино пила?

- Що ти знаєш, простаче? Дурню! А я... Ой, гарна я була, Молода... Першим мене сам цісар Карл доп’яв на кружганку вечірньою порою, через поручень перегнув, сорочечку задер... Бородою мене по шиї лоскотав, то я так сміялася, що аж був з мене вискочив... Роззлостився, то я його зразу в руку взяла і назад куди треба поклала. А він тоді до мене: “Ой, полюбилась ти мені, мала морав’яночко, хочеш, видам тебе за лицаря...” Але де мені тоді було до заміжжя, як навколо стільки хлопців мальованих...

- Другий, - розмріялася бабусенька, - був Людовік, угорський король. Палкий, ох і палкий був молодик... Потім на мене звернув погляд польський король, Казимир Великий... Влучно його назвали, хе-хе, влучно...

- Брешеш, бабо.

- Рупрехт, рейнський паладин... Старший, та до того ж німець, від нього любовних розмов чи компліменті не почуєш, зразу тільки: “Mach die Beine breit!”156. Зате Арношт з Пардубіц, архієпископ празький, о, той і порозмовляти вмів, і на справі знався... Ох і знав же він вигадливі штучки і фіглі... Добрий був і Пшецлав з Погожелі, єпископ вроцлавський, у ложі хвацький, що й казати, поляк усе ж таки, але онучі в нього смерділи так, що й дідько став би втікати... Альбрехт, ракуський принц...

Бабця поперхнулася і закашлялася. Минув якийсь час, перш ніж вона продовжила тему.