Слава ЗСУ!

- Але тоді пропозиція була більша, - перебив його де Бергов. - У дев’ятнадцятому році впійманий гусит не був рідкістю, католики перемагали. Нині гусити зверху, а католики зазнають поразки, тож гуситський полонений - річ рідкісна, воістину раритетна. Тому й дорога. А пани з ландфридів самі завищують ціни, створюють прецеденти. Олдржих з Ружомберока платить по сто п’ятдесят кіп грошів викупу. Після таховської битви баварці й саксонці платили за своїх навіть більше. І по двадцять кіп за голову.

- Слухаю я вас, - підійшов і гордовито задер голову Лотар Герсдорф, - і достоту не знаю, чи то я здурів, чи ви. Пан з Ружомберока і німці платили за панів. А ви нам кого тут на торг виставили? Дідів якихсь кальварійських! Ну ж бо, схопіть і запропонуйте мені тут Рогача з Дубе, дайте мені Амброжа, Краловця, братів Змрзліків, Яна Черніна, Колюха, Чапека із Сан. За них я не пошкодую срібла. Але марнувати його на цих засранців і не подумаю. Навіщо мені засранці?

- Ці засранці, - не опустив погляду де Бергов, - на багаттях будуть по-чеському кричати і благати помилування. Адже про це йдеться, чи не так?

- Про це, - холодно підтакнув Біберштайн. - У містах у нас люди дрижать зі страху перед чехами, панікують. Пам’ятають, що було в травні.

- Це напевне, - похмуро підтвердив Лютпольд Кекеріц. - Роздивилися гуситів з мурів мешканці Фридланда, Житави, Згожельця і Львувека. Але хоч і міста й оборонилися, переможно відбили штурми, люди замовкають з жаху, як тільки хто нагадає про страшну долю Остріца, Бернштадта, Любані, Злоториї. Треба показати цим людям щось таке, що підніме їхній дух. Найкраще - те, як чеха-гусита на ешафоті страчують. Тож ну-бо, Отто, назвіть ціну. Якщо буде розумна, я обдумаю... Гей! Гей! Та стримуй ти ту кобилу, Дус!

Паж, той самий хлопець у береті з перами, що витанцьовував конем, під’їхав клусом до групи так різко, що мало не порозштовхував лицарів. Такої демонстрації не дозволив би собі жоден паж, зброєносець чи юнкер, пам’ятаючи про наслідки, в тому числі про канчук. Паж, про якого йдеться, наслідків явно не боявся. Імовірно, отже, він не був пажем.

З-під хвацько перекошеного берета на лицарів дивилися сміливі до нахабності очі кольору вод гірського озера, облямовані довжелезними, десь із півдюйма, віями. Хижо задертий ніс трохи дисонував з білими кучериками, рум’яними щічками і губками ангелятка, але все разом узяте й так викликало якесь дивне відчуття в тому місці, яке поети евфемістично називали circa pectora159.

Дівчина, якій було не більше п’ятнадцяти років, була одягнена в білу мережану блузку і камізелю з пурпурного атласу. Чоловічу куртку з соболиним коміром вона носила за найновішою модою - устромивши руки у відкриті бокові шви так, щоб рукави вільно звисали на спину, а в галопі мальовничо розвівалися.

- Дозвольте, зацні панове, - трохи іронічно представив Лютпольд Кекеріц, - оцей юний блазень, що витанцьовує на коні, - це моя небога, сестрина донька, шляхетна панна Дус фон Пак.

Лицарі - всі, не виключаючи літніх і сповнених гідності, - мовчали і витріщали очі. Дус фон Пак обернула коня - зграбну каро-гніду кобилу.

- Ти обіцяв, дядечку, - голосно сказала вона. Голос у неї був не дуже приємний. Він нівелював - не для всіх - привабливість і викликаний першим враженням ефект.

- Обіцяв, то дотримаю слова, - насупився Кекеріц. - Май терпець. Не личить...