Слава ЗСУ!

Шафф нахмурився, покусував вус - але раптом його настрій покращився. У всіх покращився. Річ у тім, що з Росомашачого обійстя повіяло чимось надзвичайно приємним, чимось божественно й чудесно смаковитим, чимось ніжно й зворушливо маминим, запахло якимось прекрасним, незабутнім, глибоко врізаним у підсвідомість ароматом, що асоціювався з усім, що любе, добре й радісне, таке, що тільки сядь і від щастя плач. Іншими словами і коротше: з халупи долетів запах топленого смальцю і смаженого на ньому м’яса з цибулею. У Шаффа, його забіяк і Рейневана сльози полилися з очей, а слина потекла по зубах із силою гірського водоспаду.

- Кабанчика били-сьмо, - пояснив Росомаха. - Бо воно, пане, час...

Пан на Хойніку не дав йому докінчити. Потягнувся до капшука. Побачивши монети в його долоні, селянин аж похитнувся, розкрив пельку, якийсь момент скидалося на те, що почне вити. Але він швидко опанував себе.

- Запрошую... - важко видихнув, ховаючи гроші за пазуху. - На почастунок...

* * *

- Ті, що тут нібито їздили, - Янко Шафф зігнав курку зі столу, - це можуть бути ті Чорні Вершники, Рота Смерті. Але це можуть бути й люди Біберштайна. Або з Троск, від де Бергова... Дідько їх приніс. Не розраховував я, що вони так напосядуться. Що їм так на тобі залежить, Белява.

- Якби нас... - Вернер Дорфінгер, один з хойніцьких бургманів, кинув на Рейневана похмурий погляд. - Якби нас, не дай Боже, перестріли... Будем за нього битися, чи як?

- Що буде, - обрізав Шафф, - те буде. А буде те, що я вирішу. Зрозуміло?

Вони об’їлися смажених на смальці свинячих обрізків так, що ледве могли рухатися, якийсь час здавалося, що більше не проковтнуть ні шматочка. Витримали ще до того моменту, коли господиня стала витягувати з казана зварені “їтрніце” - печінкові ковбаси, кров’янки і фаршировані кашею кишки. Щойно ті трошки вистигли, вони накинулися на них, як вовки.

- Христе-Господи... - Дорфінгер попустив пояс іще на дві дірки, - Давно вже я таких їтрнічок не куштував... Гм, з’їм іще, от тільки спочатку мушу за стодолу.

- Візьми кожух, - порадив, входячи з сіней, Ральф Мозер, другий бургман з Хойніка, струшуючи сніг з шапки й коміра. - Сипле надворі. А дме так, гейби хто повісився.

- Та це ж правда, - вишкірився Шафф. - Цвікер же повісився. А що не сам і не з власної волі, то вітер же цього не знає.

- Пописько, - Мозер поперхнувся парою і димом, закашлявся. - Пописько з могили досі нам шкодить...

- Радше допомагає, - заперечив Гвідо Бушбах, копняком відганяючи настирливого цапа, що намагався пощипувати халяви. - Бо якщо хтось на нас ставку зробив, то запросто вгадає, кудою нам йти. Можуть на нас зробити засідку на Кругоношовій полонині, під Шреніцею. Можуть чекати біля Борувчаних скель. Можуть хотіти нас наздогнати у верхів’ї Шклярки, перш ніж ми з’їдемо в долину Вжосувки... А в заметілі і хурделиці, дасть Бог, може, якось прошмигнемо... Дайте-но ще кишечку...

- Дайте й мені. Святий Маврикій, патроне лицарів... Аж тане в роті. Більше нема?

- Є, паночку, є.

- На тобі, добрий чоловіче, ще грошей... Гей! А ти, Белява, куди?

- Мені за стодолу треба.