Слава ЗСУ!

- Чого... - Рейневан відчув, як жар заливає йому щоки. - Чого він не знав?

- У карцері ратуші, - голос лицаря змінився, а Рейневанові здалося, що він чує тихий скрегіт зубів, - діяла, як з’ясувалося, шайка. Сторожі, катівські помічники, драбанти з міської сторожі, кілька міщан, кілька челядників... Коротше кажучи, вони влаштували собі у в’язниці дармовий бордель. Коли ув’язнювали жінку, а надто підозрювану в чаклунстві, мерзотники приходили вночі...

Він обірвав.

- Одного разу, - продовжив він ще більше зміненим голосом, - котрийсь із гультіпак у поспіху і сум’ятті забув у камері пасок від штанів. Вранці знайшли Аделю. Повішену на цьому паску. Слідства, природно, не було. Нікого не покарали. Ян Зембицький боявся розголосу. Бургундку, сповістили, замордував у карцері сам диявол, бо вона зрадила його, збиралася його зрадити, просила святих таїнств. Усе це підтвердив й оголосив з амвона той самий Миколай Каппіц, абат кам’янецьких цистерціанців. Зрештою, тоді він знову нагадав про тебе. Як застереження, до чого доводять контакти з чарівниками.

- І ніхто... - Рейневан подолав спазм горла. - Ніхто...

- Ніхто, - закінчив лицар. - Кого це обходило? А дотепер уже й забули. Може, крім пана Пути з Частоловиць. Пан Пута підтримує з князем Яном дружні відносини й союз, але одруження Яна з Анкою весь час відкладається.

- Його і не буде, - прохрипів Рейневан. - Я вб’ю Яна. Поїду до Зембиць і вб’ю. Нехай у костелі, але вб’ю. Відімщу за Аделю.

- Відімстиш?

- Відімщу. Хай мені в цьому допоможе Бог і Святий Хрест.

- Не блюзни, - сухо і хрипко зауважив лицар. - У помсті не шукають допомоги Бога. Помста, щоби вона була справжньою помстою, повинна бути жорстокою. Той, хто мстить, повинен відкинути Бога. Він проклятий. Навіки.

Блискавичним рухом він видобув мізерикордію, схилився, вхопив Рейневана за сорочку під шиєю, смикнув догори, душачи, приклав лезо до горла, наблизив лице до лиця, а очі до очей.

- Я Гельфрад фон Стерча.

Рейневан заплющив очі, здригнувся, відчуваючи, як клинок мізерикордії надрізає йому шкіру на шиї, а гаряча кров стікає за сорочку. Але це тривало тільки хвилину, дещицю хвилини, а потім лезо відступило. Він відчув, як спадають розрізані пута.

Гельфрад фон Стерча, чоловік Аделі, випростався.

- Я був твердо вирішив убити тебе, Белява, - хрипко сказав він. - Дізнавшись у Шклярській Порембі, хто ти, я стежив за тобою, чекаючи нагоди. Я знаю, ти не винен у смерті Нікласа. Два роки тому ти подарував життя Вольфгеру; якби не твоя шляхетність, я втратив би двох братів, а не одного. Попри те я був твердо вирішив позбавити тебе життя. Так-так, ти правильно підозрюєш... Я хотів тебе вбити через уражену чоловічу гордість. Я хотів твоєю кров’ю змити бруд неслави, який осів на моєму гербі. У твоїй крові втопити ганьбу жалюгідного соси, рогоносця над рогоносцями.

- Але що ж, - закінчив він, ховаючи мізерикордію до піхов. - Багато що змінилося. Про те, що я живий, що я у Шльонську, не знає ніхто, навіть Апечко, тепер старійшина роду. Не знають навіть Вольфгер і Морольд, мої рідні брати. Але надовго я тут не затримаюся. Виконаю, що належить, і вже ніколи не повернуся. Я вже є із Лужиць, на службі в Шести Міст... Женитися теж буду з лужичанкою. Незабаром. Я вже до неї залицяюся, знаєш? Якби ти її бачив... Очі волошкові й не надто розумні, ніс кирпатий, весь у ластовинні, ноги короткі, дупа велика - нічого, нічогісінько з Франції, нічого з Бургундії... Так що, може, щось у моєму житті зміниться на краще. Якщо пощастить.