Слава ЗСУ!

- Ні. Нічого.

- Погоня вирушила вашим слідом, але загубили його над Нисою, а вже смеркалося. Тільки тоді вирішили послати кінного гінця до замку Штольц. Звістка дійшла ще до ночі, пан Ян Біберштайн розіслав гінців до своїх манів, але не міг нічого конкретного вдіяти аж до світанку. Перш ніж зібралися збройні, в Кам’янці цистерціанці дзвонили на сексту. А коли дзвонили на нону, у Штольці раптом з’явилися, в кортежі вірменського купця, обидві панянки, Катажина і Ютта. Обидві цілі, здорові та на перший погляд незаймані.

-У підсумку, - продовжила вона, оскільки Рейневан мовчав, - це було одне з найкоротших викрадень в історії Шльонська. Банальна афера всім швидко набридла, і про неї забули. Забули десь так до Матері Божої Громничої180. Тобто до моменту, коли благословенний стан Катажини Біберштайн ніяк уже не можна було приховати.

Рейневан зберіг кам’яне обличчя. Зелена Дама спостерігала за ним з-під вій.

- Тепер уже, - продовжила вона, - Ян фон Біберштайн розлютився не на жарт. Він призначив нагороду. Сто гривень срібла тому, хто покаже і видасть викрадачів, а якби він сам був замішаний в аферу, додатково має гарантію уникнення кари. Крім того, пан Ян взяв в оборот донечку, але Кася пішла в незізнанку: вона нічого не знає, нічого не пам’ятає, була непритомна, зімліла і так далі. В незізнанку пішла і Ютта де Апольда, щодо якої існувала поважна підозра, що і їй не вдалося зберегти віночок цілим. Час минав, живіт Катажини ріс швидко й гарно, а безпосередній творець цього чуда природи далі залишався невідомим. Ян Біберштайн бісився, а весь Шльонськ розважався плітками. Але сто гривень - чимала сума. Знайшовся хтось, хто пролив світло на це питання, - учасник нападу й викрадення, такий собі Ноткер Вейрах. Він не був настільки дурний, щоби повірити в запевняння про імунітет, волів вирішити питання на відстані. Через своїх родичів, Больців з Цейскенберга, перед якими, в присутності ксьондза, він дав свідчення і поклявся на розп’ятті. І вилізло шило з мішка. Тобто ти виліз, мій ти ефебе. До шановної доньки шановного пана Яна, поклявся Вейрах, викрадачі поставилися з шанобою, ніхто її пальцем не зачепив і не образив її честі навіть сміливішим поглядом. На жаль, у шановній раубрітерській компанії опинився, цілком випадково, один неприторенний негідник, лайдак, збоченець, а на додачу - чарівник. Він, затаївши на пана Яна якусь злобу, магічним способом викрав у викрадачів його доньку. І, поза сумнівом, зґвалтував небогу. Поза сумнівом, допомагаючи собі чорною магією, внаслідок чого небога абсолютно цього не усвідомлює. Ховався цей мерзотник-ґвалтівник під вигаданим іменем Рейнмара де Хагенау, але звістки ходять швидко, два і два чотири, а шила в мішку не сховаєш. Це не хто інший, як Рейнмар де Беляу, якого звуть Рейневаном.

- І це було підтверджено клятвою на розп’ятті? Воістину, небеса терплячі.

- І без розп’яття, - фиркнула вона, - сенсаційним повідомленням Вейраха повірили би. Адже репутація Рейнмара де Беляу в Шльонську вже склалася. Йому вже траплялося застосовувати чари з метою підкорення жінок... Досить згадати аферу з Аделею де Стерча... Ти трохи зблід, як я помітила. Зі страху?

- Ні. Не зі страху.

- Так я й думала. Повертаючись до суті: свідчення раубрітера ніхто не піддав сумніву. Нікого ніщо не змусило замислитися. Крім мене.