Слава ЗСУ!

Вона стояла, злегка нахиливши голову, зібравши дрібними долоньками драпіровані шати, кожна різьблена складка яких співала гімн мистецтву різьбаря. Вигнувшись легенько, але гордовито, немов бажаючи продемонструвати свій збільшений живіт, вагітна Мадонна дивилася на них різьбленими й помальованими очима, а в цих очах були Gratia та Agape. Вагітна мадонна усміхалася, і в цій усмішці митець вирізьбив велич, славу, надію, сяйво світанку після темної ночі. І слова “magnificat anima mea Dominum”, які промовляються стиха і з любов’ю.

Magnificat anima mea Dominum

Et omnia quae intra me sunt.

- Ніякої різьби! - заревів Крейчірж, піднімаючи довбню. - Ні фігури! Покараю божків Вавилону!

Ніхто не знав, як Самсон раптом опинився перед фігурою, між нею і проповідником. Але він опинився там і був там, заступаючи доступ розставленими знаком хреста руками. “Що він робить? - подумав Рейневан, який бачив остовпілу міну Таулера й застигле з виразом “будь що буде” обличчя Шарлея. - Що він таке робить? Виступати проти проповідника Сиріток - це самогубство... Зрештою, Крейчірж, в принципі, має рацію... У Новій Ері не будуть поклонятися ідолам і статуям, не будуть бити перед ними чолом. Ризикувати заради якоїсь фігури, виструганої з липової колоди? Самсоне...”

Проповідник відступив на крок, приголомшений. Але швидко отямився.

- Божка затуляєш? Ідола борониш? Насміхаєшся зі слів Біблії, блюзніре?

- Знищ щось інше, - спокійно відповів Самсон. - Цього не можна.

- Не можна? Не можна? - у Крейчіржа на губах виступила піна. - Я тобі... Я тобі... Ну ж бо, діти! На нього! Бий!

Миттю, блискавично, біля Самсона став Шарлей, біля Шарлея Таулер, біля них Дроссельбарт, Жехорс і Бісклавре. І Рейневан. Сам не знаючи, коли, як і навіщо. Але стояв поруч. Затуляв. Самсона. І фігуру.

- То он ви як? Он ви як, єретики? - заверещав Крейчірж. - Ідолопоклонники? Ну ж бо, діти! На них!

- Стояти, - пролунав з боку притвору звучний і владний голос. - Стояти, я сказав.

Разом із Прокопом Голим до костелу ввійшли Краловець, Прокупек, Ярослав з Буковини, Урбан Горн. Їхні кроки, коли вони йшли нефом, стугоніли і дзвеніли, викликали грізне відлуння. Смолоскипи відкидали зловісні тіні.

Прокоп підійшов, швидким і суворим поглядом з’ясував та оцінив ситуацію. Під його поглядом пращівничата поопускали голови, марно намагаючись сховатися за полами Крейчіржа.

- А воно, брате, так... - пробурмотів проповідник. - Воно так, що оці-ось...

Прокоп Голий перебив його жестом. Досить рішучим.

- Брате Белява, брате Дроссельбарт, - подібним жестом підкликав він обох. - Дозвольте-но, перед виходом необхідно обговорити деякі справи. А ти, брате Крейчірж... Іди собі звідси. Іди і...

Він замовк, поглянув на скульптуру.

- Знищ щось інше, - закінчив після паузи.

* * *

Ревів віл, мекала коза. Дим стелився низько, плив до очеретів понад річкою. Ойкав і стогнав поранений, якого тільки що позшивав цирульник із Собутки. Серед біженців, мов привиди, сновигали мінорити, вишукуючи симптоми можливої зарази. “Бог їх послав, цих ченців, - подумала Дзержка. - Знаються на заразі, знайдуть, якби що. І не бояться. Якби що, не втечуть. Не вони. Вони не знають страху. У них далі живе скромна й тиха мужність Франциска”.