Слава ЗСУ!

* * *

- Спаливши Хойнув, - переповідав далі чернець, - і вимордувавши всіх мешканців, гусити знову повернули, згожелецьким трактом пішли на Болеславець. Почувши звістку, що надходять, люди повтікали в ліси, власними руками підпаливши місто.

- Ісусе Христе... - вроцлавський торговець перехрестився, але тут же його обличчя просвітліло. - Гм! Якщо Прокоп пішов на Болеславець, згожелецьким трактом, значить, залишить нас у спокої! Йде на Лужицю!

- Марна надія, - заперечив мінорит серед зітхань зібраних. - Прокоп з-під Болеславця знову повернув на Шльонськ. Ударив на Любін.

- Христе, будь милосердний, - прозвучали голоси. - Gott erbarme...

- Ще вчора, - чернець склав руки, - Любін тримався. Підгороддя стояло у вогні, палало й саме місто, бо нападники метали на дахи вогнисті ядра, але боронилося мужньо, відбивало штурми. Звістки з Хойнува мусили дійти, знають любіняни, що їх чекає, якщо піддадуться. То й тримаються.

- Рів там глибокий, - буркнув старший солдат, - мури в сім ліктів висотою, башт понад десяток... Втримаються. Якщо дух у них не впаде, втримаються.

- Дав би Бог.

* * *

Еленча дрижала і зойкала крізь сон.

* * *

Дзержка, попри посилені старання, все-таки не змогла не задрімати, зі сну її вирвало шарпання. Тим, хто шарпнув, виявився її власний підлеглий і працівник, Собек Снорбейн. Снорбейн командував групою конюхів, які з наказу Дзержки об’їжджали дороги та бездоріжжя в пошуках загублених і безхазяйних коней, особливо породистих жеребців та лицарських дестр’є, доброго розплідного матеріалу для скалецького табуна. Еленчі, яка, слухаючи накази Сторбейнові, робила великі очі та мимовільні міни, Дзержка настільки ж коротко, наскільки дохідливо пояснила, що марнувати вигоду - гріх, безкорислива великодушність добра, але по вихідних днях, а взагалі-то коней буде повернено, якщо власник знайдеться й зуміє довести свої права. Еленча не ставила запитань. Тим паче, що невдовзі після цього Дзержка організувала табір для біженців, присвячуючи йому без лишку як святкові дні, так і робочі.

- Пані, - Собек Снорбейн нахилився до вуха торговки кіньми. - Недобре. Ідуть чехи. Спалили передмістя Сьцінави. Горять і Проховиці. Гусити йдуть на Вроцлав... Значиться, сюдою пройдуть...

Дзержка де Вірсінг негайно прийшла до тями. Пружно встала.

- Сідлай наших коней, Собеку. Еленчо, вставай.

- Що?

- Вставай. Я йду на хвильку до ченців, як повернуся, ти маєш бути готова. Утікаємо звідси. Гусити йдуть.

- А конче аж так спішити? Звідси до Проховиць...

- Я знаю, скільки звідси до Проховиць, - урвала Дзержка. - А спішити конче. Гуситський роз’їзд, повір мені, може з’явитися тут кожної миті. Деякі з чехів...

Вона обірвала, подивилася на Снорбейна.

- Деякі з них, - буркнула вона, - їздять на холерно добрих конях.

* * *

- Ісусе, - зітхнув Ян Краловець. - Серед моря це місто стоїть, чи як?