Слава ЗСУ!

- Зрозумів, князю.

Небо синіло, обіцяючи снігову завію. І ще щось гірше. Гірше через те, що невідоме.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П’ЯТИЙ,

у якому Рейневан робить вибір. Але не все

закінчується добре.

Він минув Франкенштейн, об’їхавши місто з південного боку, через Садльно. Голова боліла страшенно, заклинання не допомагали, його не слухалися руки, що ходили ходором від нервів. Біль затьмарював очі.

Він їхав, немов у сні. У страшному сні. Дорога, клодзький гостинець, частина торгового тракту Вроцлав - Прага, раптом перестала бути дорогою, добре знайомим Рейневанові маршрутом. Вона перетворилася на щось таке, чого Рейневан не знав і ніколи не бачив.

У захмарене й без того темне небо раптом влилася, ніби чорнило у воду, вируюча й пульсуюча хмара густої пітьми. Повіяв, пригинаючи дерева, дикий вітер. Кінь мотав головою, іржав, звискував, шарпався. Рейневан їхав, ледве знаходячи дорогу в цій пітьмі єгипетській.

У темряві палахкотять рухливі вогники. І червоні очі. З-за чорних хмар блідо зблискує місяць. Кінь ірже. Стає дибки.

У місці, де має бути село Тарнув, нема села. Є цвинтар серед дерев-покручів. На могилах - перекошені хрести. Деякі позастромлювані навспак, догори дригом. Між могилами горять багаття, у їхньому мерехтливому світлі видно танцюючі силуети. Цвинтар кишить від потвор. Лемури роздряпують могили пазурами. Видираються з-під змерзлої землі емпузи й некурати. Мурони й мормолики піднімають голови, виють на місяць316.

Між потворами - Рейневан бачить його виразно - сидить Дроссельбарт. Тепер, після смерті, він ще худіший, ніж за життя, більш кадавричний, ніж cadaver, він виглядає геть зовсім як мумія, як старий скелет, обтягнутий шкірою. Один із лемурів тримає його зубами за лікоть і жує. Дроссельбарт, здається, взагалі цього не помічає.

- Коли йдеться про благо справи, - верещить він, дивлячись на Рейневана, - індивіди не мають значення! Доведи, що готовий до жертв! Часом треба пожертвувати тим, що любиш!

- Камінь на шанець! - виють лемури. - Камінь на шанець! За цвинтарем - роздоріжжя. Під хрестом, спершись спиною, сидить Жехорс. Його обличчя напівприкрите, весь він загорнутий у саван - просяклу кров’ю плахту з мішковини.

- Колісниця історії мчить, - він говорить невиразно, через силу. - Жодна сила вже не здатна її зупинити. Пожертвуй нею! Ти повинен нею пожертвувати! Заради справи! Заради Чаші! Чаша повинна тріумфувати!

- Камінь на шанець! - скрекочуть, підскакуючи, вухаті шретелі317. - Кинь її, як камінь на шанець!

- Зрештою, вона й так втрачена, - говорить, піднімаючись із придорожньої канави, Бісклавре. Невідомо, як і чим він говорить, замість горла й нижньої щелепи в нього криваве місиво. - Ян Зембицький не випустить її з лап. Не має значення, що ти зробиш, ти однаково її не врятуєш. Вона вже мертва. Вона втрачена.

З канави по другий бік підводиться Гельфрад фон Стерча. Без голови. Голову він тримає під пахвою.

- Ти клявся, - говорить голова. - Ти дав verbum nobile, слово шляхтича. Ти повинен нею пожертвувати. Я пожертвував... собою. Я виконав обов’язок. Я поклявся йому... Hodie mihi, cras tibi… Hodie mihi, eros tibi...