Слава ЗСУ!

-Пардону! Пардо-о-ону-у-у! - завив він, зриваючи з голови армет. - Я князь...

- Hodie mihi, cras tibi.

Князь затрясся. Він упізнав Рейневана.

* * *

Рейневан поставив ногу йому на груди. І підняв те, що тримав у руках. Князь побачив, що це. І йому стало недобре.

- Ні-і-і-і! - він завив, як пес. - Не роби цього! Я віддав накази! У Зембицях! Дівка загине! Якщо ти до мене торкнешся, дівка загине!

Рейневан високо підняв рогатину. І з розмаху, з усієї сили вгаратав її князеві в живіт. Спеціальне чотиригранне обкуте вістря пробило бляхи фартуха. Князь заревів від болю, спазматично під-кулив ноги, обіруч учепився за ратище. Рейневан ногою притиснув його до землі, висмикнув рогатину. Світ навколо став сліпучо ясним, білим, світлим.

- Ви-и-куп! - вив Ян. - Дам ви-и-и-икуп! Зо-о-оло-ото-о! Го-о-оспо-о-оди Ісу-у-усе! По-о-оща-аді-і-іть!

Рейневан сильно розмахнувся. Вістря рогатини з тріском встромилося в щілину між нагрудником і фартухом, ввійшло аж до гака. Ян Зембицький закричав, захлиснувся, кров з рота вихлюпувалася на підборіддя та обладунок.

- По-о-оща-а... По-о-о-ща-ахх... А-а-а-аххх...

Рейневан якусь хвилину морочився із наконечником, який заклинило, нарешті висмикнув його. Підняв рогатину і вдарив. Вістря пробило бляху. Князь Ян уже не міг кричати. Тільки зойкнув. І ригнув. Кров бризнула на півсажня вгору.

Рейневан вперся ногою в нагрудник, смикнув ратище, намагаючись витягнути застрягле вістря.

- Знаєш що, Беляво? - сказав Ян Колда, який стояв поруч. - Я думаю, що з нього вже досить.

Рейневан відпустив рогатину. Йому насилу вдалося подолати спазм пальців. Відступив на крок. Його трохи трясло. Він узяв себе в руки. Колда протяжно харкнув, сплюнув.

- З нього досить, - повторив він. - Цілком досить.

- Айно, мабуть, таки так, - кивнув Рейневан. - Мабуть, таки цілком.

* * *

Так-от загинув і такої дочекався епітафії Ян, князь Зембиць, П’яст з роду П’ястів, нащадок по прямій лінії Семовита й Мешка, кров з крові і плоть з плоті Хороброго і Кривоустого. Загинув двадцять сьомого грудня 1428 року, або, як сказав би літопис, vicesima die mensis Decembris Anno Domini МССССХХVIII. Загинув у битві під сільцем Старий Велислав, за якусь милю на захід від Клодзька. Як стверджують одні літописці, загинув, як його пра-пра-і-ще-щось-там-дід, Генрик Побожний pro defensione christiane fidei et sue gentis. Інші кажуть, що загинув через власну дурість. Але так чи інакше, загинув. Помер.

А разом із ним загинула чоловіча лінія зембицьких П’ястів.

* * *

Битва все ще тривала. Деякі з сілезців, які втікати не могли або не хотіли, чинили запеклий опір. Збившись у групки, вони відбивалися від Сиріток, які запекло атакували. Деякі билися поодинці. Як Георгій Цеттріц, командир вроцлав’ян. Під Цеттріцем було вбито вже двох коней: першого - на самому початку битви, під вагенбургом, а другого - під час утечі. Тож не було як утікати. Без шолома, із закривавленим волоссям, Цеттріц був до того ж поранений у ногу: гуситська гізарма вколола його в стегно, продірявивши набедреник, викуваний у Нюрнберзі. Кров текла по бляхах бейгвантів. Спершись на вербу на межі, Цеттріц хитався, ледве стояв, але мужньо вимахував півтораручним мечем, відганяв нападників, які його оточували, а занадто настирливих рубав, аж дзвеніло. Його оточувало вже кільце порубаних, коли котромусь із чехів нарешті вдалося штрикнути його глевією в щоку так, що аж хряснули покришені зуби. Цеттріц похитнувся, але встояв на ногах. Виплюнув кров на нагрудник, по-блюзнірському виматюкався. І відігнав атакуючих розмашистими ударами півторака.