Слава ЗСУ!

- Клянуся честю, пане Цеттріце! - заволав, під’їжджаючи ступою, Бразда з Клінштейна. - Може, досить?

Георгій Цеттріц виплюнув кров. Подивився на остереви на грудях Бразди. Важко зітхнув. Схопив меч за клинок і підняв - на знак, що здається на милість. Після чого знепритомнів.

- Бог переміг, - сказав стомленим голосом Ян Краловець з Градека.

- Бог так хотів, - додав він без найменшого пафосу. - І відтятий Моавові ріг, і рамено його розтрощене321.

- Бог переміг! - підняв закривавлений меч Пйотр Поляк. - Ми перемогли, Божі воїни! Пихате німецьке лицарство лежить тут у пилюці! Хто нас тепер стримає?

- Ми помстилися за Крацау! - крикнув, витираючи кров з обличчя, Матей Салава з Ліпи. - Бог із нами!

- Бог із нами!

Тріумфальний крик тисячі горлянок Божих воїнів, здавалося, остаточно розігнав півтемряву та імлу. Пробиваючись крізь дими пожеж, вставав і займався день. Dies illucescens.

- Я мушу їхати, - повторив Рейневан, усією силою волі стримуючи зуби, яким раптом заманулося клацати. - Я повинен їхати, брате Яне.

- Ми зламали їх, - повторив Ян Краловець з Градека. - Ми відтяли ріг Моавові. Ян Зембицький убитий, Свидниця і Вроцлав знекровлені. Нас тепер ніхто не стримає. Ми використаємо цю перемогу, Шльонськ тепер на нашій милості. Хочеш помсти? Іди з нами.

- Я мушу їхати.

Сонце пробилося крізь хмари. День обіцяв бути морозним. Двадцять сьоме грудня 1428 року. Понеділок після Різдва Христового.

Краловець глибоко зітхнув.

- Ну, якщо мус, то мус... Тоді їдь. Spanembohem!322

* * *

На голові повішеника сиділа ворона.

День, хоч і морозний, був гарний та сонячний, майже зовсім безвітряний. Повішеник злегка тільки погойдувався і крутився на скриплячому шнурі, що вороні, здавалося, зовсім не заважало. Вчепившись кігтями у рештки волосся трупа, птах методично і спокійно видзьобував, що там ще можна було видзьобати.

Блищала під грудневим сонцем черепиця на вежах Зембиць. Дорогою в напрямку Гродзької брами тяглася вервечка біженців. Звістка про наближення гуситів розходилася, видно, швидко.

Рейневан поплескав коня по змиленій шиї. Шість миль, що відділяли Старий Велислав від Зембиць, він подолав за неймовірно короткий час - півтори години. Результатом було те, що кінь знесилів до краю. Кінцевий відрізок дороги він уже ледве йшов. Та й то із зупинками.

Ворона зірвалася з голови повішеника, з карканням відлетіла, щоб сісти трохи вище, на горизонтальній перекладині шибениці.

- Рейнмар з Беляви, гадаю?

Чоловік, який його запитував, з’явився невідомо звідки. Немов з-під землі виріс. Він сидів на рябому конику. Одягнений був по-міщанськи. Обличчя мав звичайне й непримітне, а вимову - польську.

- Рейнмар з Беляви, звичайно, - сам собі відповів він. - Я саме чекаю тут на вашу милість.

Рейневан замість відповіді потягнувся до меча. Чоловік з непримітним обличчям навіть не здригнувся.

- Я чекаю, - спокійно сказав він, - без жодних лихих намірів. Тільки для того, щоби передати інформацію. Важливу інформацію. Я можу говорити? Ваша милість вислухає спокійно?