Слава ЗСУ!

Отець Феліціян, для світу колись Ганис Ґвіздек на прізвисько Вошка, грівся у сонячній плямі на кінці віридарію, з-за тернового куща спостерігаючи за єпископом та інквізитором, що поринули в тиху бесіду. “Хтозна, - думав він, - може, невдовзі мене допускатимуть до таких бесід, може, я братиму в них участь? Як рівний. Адже я пнуся вгору. Вгору.”

Отець Феліціян і справді пнувся вгору. Єпископ підвищив його за заслуги. Ці заслуги полягали головним чином у доносительстві на попереднього начальника, каноніка Отто Беесса. Коли внаслідок доносів Отто Беесс потрапив у немилість, при дворі єпископа стали інакше дивитися на отця Феліціяна. Зовсім інакше. Отцеві Феліціянові здавалося, що з шанобою.

“Я пнуся вгору. Ха. Пнуся вгору.”

- Отче.

Він здригнувся, обернувся. Чернець, який настільки безшумно захопив його зненацька, не був премонстрантом, він носив білу домініканську рясу. Отець Феліціян не знав його. Це означало, що то була людина інквізитора.

- Ідіть-но собі звідси, отче. Тут вам нічого робити. Щоб вас тут і духу не було!

“Людина інквізитора, - подумав отець Феліціян, віддаляючись, наче його змило водою. - Домініканець, один з-поміж славнозвісних і всевладних “білих кардиналів”, яких так багато розплодилося. Цей голос, владний, немовби це сам єпископ... Ці очі...

Очі кольору заліза”.

* * *

Зембицький притулок Серця Ісусового був розташований поза міськими стінами, недалеко від Ткацьких воріт. Коли вони туди дісталися, був час трапези. Схудлі та вкриті загноєними виразками злидарі вставали з ліжок, брали тремтячими руками миски, мачали в них хліб, і вже розмочений пхали в беззубі роти. Тибальд Раабе кашлянув, затулив носа крагою рукавиці. Залізноокий ксьондз навіть не звернув уваги. Нужда і страждання не справляли на нього враження і вже давно перестали цікавити.

Їм довелося чекати. Дівчина, до якої вони прийшли, була зайнята на кухні притулку.

З кухні смерділо.

Перш ніж вона прийшло, минуло трохи часу.

“Ось вона яка, Еленча фон Штітенкрон, - подумав залізноокий. - Не вельми приваблива. Сутула, сіра, з тонкими губами. З водянистим поглядом. З волоссям, милосердно прикритим чепчиком і підвійкою. З колись по-модному вищипаними бровами, які вже потрохи заростають.

Еленча Штітенкрон, котра вціліла в різанині, в якій загинуло шістнадцять чоловіків. Єдина, яка вижила. Чоловіки, в тому числі озброєні солдати, дали собі перерізати горло. Сутула погануля вижила. Висновок напрошується сам. Сутула погануля - це не проста сутула погануля”.

- Шляхетна панно фон Штітенкрон...

- Не називайте мене так, будь ласка.

- Гм-м. Панно Еленчо.

“Еленча. Ім’я теж незвичайне. Рідкісне. Тибальд Раабе простежив його походження: таке ім’я мала донька Владислава, битомського князя. Дід Хартвіга Штітенкрона, який служив у би-томського князя, дав таке ім’я одній із дочок. Повстала традиція. Хартвіг охрестив свою одиначку згідно з традицією.”

Він дав поглядом знак Тибальдові Раабе. Голіард відкашлявся.

- Панянко, - серйозно промовив він. - Я попереджав вас попереднього разу. Ми повинні поставити вам кілька запитань. Які стосуються... Сціборової Вирубки.