знайди книгу для душі...
- Я не хочу про це говорити. Не хочу пам’ятати.
- Треба, - різко (занадто різко!) сказав залізноокий.
Дівчина зіщулилася, так ніби він замахнувся на неї, пригрозив кулаком.
- Треба, - ксьондз пом’якшив тон. - Йдеться про життя або смерть. Ми повинні знати. Молодий шляхтич, який за два дні до нападу приєднався до вашого кортежу і невдовзі полишив кортеж. Чи він був серед нападників на вирубці? Панно Еленчо! Чи серед нападників був Рейнмар з Беляви?
- Молодий шляхтич, - пояснив Раабе, - якого ви знаєте як Рейнмара фон Хагенау, панянко.
- Рейнмар Хагенау... - очі Еленчі Штітенкрон розширилися. - То... це був... Рейнмар з Беляви?
- Саме він, - залізноокий стримав роздратування. - Ви впізнали його? Він був серед нападників?
- Ні! Звичайно ні...
- Чому “звичайно”?
- Бо... Бо він... - дівчина затнулася, благально подивилася на Тибальда. - Бо він би не міг... Милостивий Раабе... Про Рейнмара з Беляви... Ходять плітки... Буцімто він... скривдив... доньку пана Біберштайна... Милостивий Раабе! Це не може бути правдою!
“Захоплення, - подумав залізноокий, стримуючи гримасу. - Захоплення поганулі, яка закохана в мрію, в картинку, в строфу з “Трістана” або “Ерека”. Ще одна, замилувана цим Белявою. Ще одна до колекції. Що вони в ньому бачать? Чорта з’їсть той, хто зрозуміє жінок.”
- Отже, - перепитав він, - Рейнмара з Беляви не було серед нападників?
- Не було.
- Точно?
- Точно. Я би впізнала.
- А чи нападники були вбрані в чорні обладунки і плащі? Чи кричали: “Adsumus”, тобто: “Ми тут”?
- Ні.
- Ні?
- Ні.
Вони мовчали. Хтось із нужденних раптом почав плакати. Його заспокоювала опікунка, гладка черниця в рясі клариски. Залізноокий не повернув голови. Очей теж.
- Панно Еленчо. Ваша мати... Мачуха... Вдова батька знає, що ви тут?
Дівчина заперечила рухом голови, її губи помітно здригнулися. Залізноокий знав, у чім річ, Тибальд Раабе докопався до істини. Того трагічного для себе дня лицар Хартвіг Штітенкрон віз доньку до родичів, які жили у Бардо. Він віз її туди, забравши з власних - зрештою, убогих, - володінь, щоб звільнити від заздрісної і злої тиранії мачухи, своєї другої дружини. Щоб забрати з досяжності пітних лап двох синів мачухи, шалапутів і п’яниць, які переграли тамтешніх і довколишніх дівок з челяді й уже починали недвозначно поглядати на Еленчу.
- Ви не думали про те, щоб повернутися?
- Мені тут добре.
“Їй тут добре”, - подумки повторив він. У родичів, до яких вона добралася після втечі та блукань, вона не пробула довго. Не встигла ні відчути себе вдома, ні звикнути, не кажучи вже про те, щоб полюбити. Уже в грудні Бардо здобули, пограбували та спалили гусити, градецькі Сирітки Амброжа. Обоє родичів, чоловік і жінка, загинули в різні.
“Нещастя переслідує цю дівчину. Фатум. Лиха доля.” Зі спаленого Барда Еленча потрапила до притулку в Зембицях. Залишилася надовго. Спочатку як пацієнтка, занурена в глибоку апатію на межі із ступором. Потім, після одужання, - як опікунка інших хворих. Останнім часом - всюдисущий і влізливий Тибальд Раабе довідався і про це - нею зацікавилися стшелінські клариски, а Еленча цілком серйозно подумувала про послушництво.
Buriakvova 04.04.2015
Менш цікаво ніж вежа блазнів через різькі скачки по часу та мало деталів. А магії якось забагато. Читати можна, сюжет захопливий