Слава ЗСУ!

- Отже, - підсумував залізноокий, - ти залишишся тут.

- Залишуся.

“Залишися, - подумав залізноокий. - Залишися. Багато залежить від того, щоб ти залишилася. Еленчо Штітенкрон.”

* * *

- Брат Анджей Кантор?

- Я... - диякон костелу Воздвиження Святого Хреста підскочив, почувши несподіваний голос за спиною. - Я тут... Ой... Мати Божа! Це ви!

Чоловік, який стояв за ним, був весь у чорному: мав чорний плащ, чорний вамс, чорні штани, чорне волосся до пліч. Пташине обличчя, ніс, як пташиний дзьоб.

І погляд диявола.

- Це ми, - підтвердив він з усмішкою, і вигляд цієї усмішки заморозив дияконові кров у жилах. - Ми давно не бачилися, Кантор. Я заглянув до Франкенштейна, щоб довідатися, чи...

Диякон ковтнув слину.

- Чи про мене, - докінчив Стінолаз, - останнім часом ніхто не розпитував?

* * *

Суворо встановлений і непорушний звичай велів, що якщо Конрад Олесницький, єпископ Вроцлава, прибував до отмуховського замку для відпочинку, то дверей єпископської спальні старанно пильнували, абсолютно ніхто не міг їх відчинити і пройти в них. Тому єпископ остовпів, коли двері зненацька відчинилися і в спальню вкотився клубок, що складався з кількох людей.

Єпископ надзвичайно гидко вилаявся. Одна з монашок, веснянкувата, руда й коротко стрижена, з писком вискочила з-поміж його колін. Друга черниця, так само цілком гола, сховала голову й обличчя під периною, виставивши при цьому на загальний огляд щось значно цікавіше, ніж обличчя.

Клубок на підлозі тим часом розділився на Кучеру фон Гунта, єпископського охоронця, двох отмуховських стражників і Біркарта Грелленорта.

- Ваша достойносте, - промовив задиханий Кучера фон Гунт. - Я намагався...

- Намагався, - підтвердив Стінолаз, спльовуючи кров із розтятої губи. - Але справа, з якою я прибуваю, не терпить зволікання. Я сказав йому це, але він не захотів слухати...

- Вийти! - заревів єпископ. - Усім вийти. Грелленорт залишається!

Стражники, накульгуючи, вийшли за Кучерою фон Гунтом. За ними, ляскаючи босими ногами, побігли обидві черниці, намагаючись прикрити рясами та сорочками якомога більше зі своїх принад. Стінолаз зачинив за ними двері.

Єпископ не встав із ложа, лежав, розвалившись, прикривши тільки саме єство, над яким недавно так жертовно трудилася руда монахиня.

- Тільки щоб це справді була невідкладна річ, - зловісно попередив він. - Щоби справді була важлива. Так чи інакше, мені вже починає набридати твоє нахабство. Ти вже навіть не зволиш влітати у вікно або проходити крізь стіни. Тобі хочеться викликати сенсацію. Але хай уже буде. Я слухаю!

- Е ні. Це я слухаю.

- Як це так?

- Чи ваша єпископська милість, - процідив Стінолаз, - не має часом мені щось повідомити?

- Чи ти блекоти об’ївся, Біркарте?

- Чи ти чогось не приховуєш від мене, отче? Чогось важливого? Чогось такого, що, хоча тримається у великій таємниці, у будь-яку мить може стати відомим усьому світу?