Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
Отже, на дотеп варто відповісти як зазвичай – як за царя Гороха. Корнило зробив ображений вираз обличчя і вже відкрив рота аби видати на-гора купу ремствувань. Та задзвонив дзвінок.
• Мабуть, чоловік з роботи. – гукнула Олена, направившись до вхідних дверей.
Хлопець чув сестрину ходу, чув звук відкривання дверей і одночасно з цим намагався згадати обличчя залицяльника, котрого три роки тому бачив єдиний раз. “Непоганий один.” – сказали тоді батьки. На те воно й вийшло.
Одначе з коридору долинув не чоловічий голос – жіночий. Парубок не зміг вловити чий. Але з тону гості безпомильно визначив: вона дуже збуджена, знервована.
• Де він?! Чому ти мені відразу не сказала?!
• Візьми себе в руки! – намагалась погамувати візитера Олена. – Ти розхристана й тремтиш. Невже бігла всю дорогу?
• Пусти мене! Мені треба…
Корнилій вийшов із кухні. На порозі стояла Іванка. Лицем вона майже не змінилася, якщо не брати до уваги кілька зморщок, що тягнулись від кутиків сумних, проте безмежно щасливих, очей.
Їхні погляди зустрілись. Серце юнака шалено забилося.
Швидким порухом дівчина проскочила повз Оленку, домчала до хлопця і міцно обняла його за шию.
• Привіт, Корнію, тепер я тебе більше ніколи не відпущу.
17.10.2016
Ницик А. М.
