Слава ЗСУ!

- Ева-а-а - сказав Шмоллі - А хіба, щоб на когось подивитись, то необхідно його посадити в клітку?

- Так, це ж зоопарк. Ти, що не знаєш? Зоопарк це для звірів в’язниця з посиленим харчуванням - пояснила Ліра.

- В’язниця? - здивовано перепитав Шмоллі.

- Ти не знаєш, що таке в’язниця? Ти точно не тутешній. Ти такий, як і ті, котрих сьогодні спіймали - сказала білочка.

- Отакої - сказав Шмоллі і продовжив - Якщо я такий, як вони, чи вони такі ж як я, то можливо вони мої друзі? А якщо моїх друзів закрили в клітки, то я змушений їм допомогти. Ти можеш показати мені де вони?

- Так! Вони неподалік. За великим жирафом, у клітках біля південної стіни зоопарку - відповіла білочка.

- Великий жираф? То, що ще за звір? - здивувався бичок.

- Та, то не звір, а пам’ятник. Це люди поставили при вході. Для краси - пояснила білочка.

- Що? Ох, ці люди. Спочатку вони ловлять звірів, саджають їх в клітки, а потім роблять пам’ятники для краси. Що ж, то за істоти такі, ті люди? - промовив Шмоллі.

- Та не переймайся - сказала Ліра - Люди, як люди. Нічого дивного. Пішли, я тебе проведу.

- Пішли - погодився Шмоллі.

Білочка зпригнула на землю і вони двоє вирушили через парк. Їх шлях не був дуже довгим і вже за хвилин п’ять вони опинились біля широкої дороги. По дорозі їздили автомобілі в обидві сторони. Шмоллі знав від тата, що люди часто використовують ці пристрої для переміщення свого тіла з одного місця в інше, але він і гадки не мав, що вони роблять це так часто і так швидко.

- Що трапилось? Чому вони тут їздять? - запитав Шмоллі.

- Не знаю і напевне ніхто не знає. Вони тут завжди їздять. Одні їдуть туди, а інші звідти. Вони навіть уночі їздять - відповіла Ліра.

- І не сидиться їм дома… - задумливо сказав Шмоллі.

- Твої друзі ось там - сказала білочка і показала лапою на іншу сторону дороги - А ось там є нора, яка проходить під дорогою, вона досить велика, туди навіть люди поміщаються. Ти проходь через неї, далі йди біля пам’ятника жирафа до високого забору і рахуй дерева. Навпроти шостого дерева, за забором будуть твої друзі.

- Дякую, Ліро - сказав Шмоллі і через мить запитав - Скажи, а чому ти викидала пригощання, які давала тобі дівчинка?

- Хі-хі. Я ж білочка, я не люблю хліб. Я люблю горішки. - відповіла вона. Потім посміхнулась і поскакала назад в парк і вже здаля вигукнула:

- Будь обережним, не попадайся на очі людям, а то вони…

Шмоллі вже не чув, про що хотіла попередити його Ліра. Він щосили мчав на допомогу друзям. Спочатку вздовж дороги, під шум автомобілів, потім крізь нору до пам’ятника жирафа і далі один, два, три, чотири, п’ять, шість дерев впродовж забору. Все стоп. На місті.

Шмоллі оглянув все навкруги і сам собі сказав:

- Так. Людей не видно. Це добре. Забор високий - погано. Шум з дороги - можна не кричати, друзі мене все одно не почують. Так. Залишається тільки підкоп. Ну ж бо, перед.

Після таких слів, він як сто кротів, почав копати лапами прохід, незважаючи ні на втому, ні на бруд землі. Шмоллі продовжував свою роботу і вже приблизно через дванадцять хвилин був, по його розрахункам, під центром першої клітки. Змінивши напрямок копання з горизонтального на вертикальний він зібрав сили і вирішив, ще більше прискоритись, але вже за мить земля обвалилась і на Шмоллі впало, щось велике та важке. Він вдруге втратив свідомість… Приємний запах сухої трави повернув Шмоллі до життя. Зір його, ще був розмитим, все крутилось, і варто було великих зусиль, щоб щось побачити. Він відчув, що лежить на спині і дивиться на вечірнє небо.