Слава ЗСУ!

Вожаком став Ґіселер. А назвали вони себе Щурами. Хтось їх колись так назвав, а їм це сподобалось.

Вони грабували і вбивали, а їх жорстокість увійшла у приказку.

Спершу нільфгаарські префекти злегковажили ними. Вони були впевненими, що як й інші банди впадуть жертвою спільних дій розгніваного селянства, що винищать і виріжуть себе самі, коли кількість нагромадженої здобичі змусить жадібність перемогти бандитську солідарність. Префекти мали слушність, щодо інших ровт, але помилялись щодо Щурів. Бо Щурі, діти зневаги, зневажали здобич. Вони нападали, грабували і вбивали для розваги, а награбованих з військових транспортів коней, худобу, зерно, пашу, сіль і сукно роздавал по селах. Пригорщами золота і срібла платили кравцям і ремісникам за те, що любили понад все - зброю, одяг і прикраси. Обдаровані годували, поїли, гостили й переховували їх, і навіть шмагані до крові нільфгаардцями і ніссіровцями, не виказували Щурячих криївок і стежок.

Префекти призначили високу нагороду – і спершу знайшлися такі, які спокусились на нільфгаардське золото. Але ночами хатини донощиків охоплювало полум’я, а втікаючі від пожежі вмирали від виблискуючих клинків вершників, що кружляли серед диму. Щурі атакували по-щурячому. Тихо, зрадницьки, жорстоко. Щурі дуже любили вбивати.

Префекти застосували випробувані проти інших банд способи – кілька разів пробували запхати поміж Щурів зрадників. Не вдалось. Щурі не приймали нікого. Тісна і дружня шістка створена часом погорди не хотіла чужих. Погордувала ними.

До того дня, коли з’явилась спритна як акробатка, сіроволоса небагатослівна дівчина, про яку Щурі не знали нічого.

Окрім того, що вона була такою, як і вони колись, як кожен з них. Самотня і повна жалю, жалю за тим, що у неї забрав час зневаги.

А в часі зневаги той, хто сам, мусить загинути.

Іскра, Ґіселер, Кайлей, Рееф, Містле, Ассе і Фалька. Префект з Амарілло безмірно здивувався, коли йому доповіли, що Щурі нишпорять у сімох.

- Семеро? – здивувався префект з Амарілло, дивлячись на вояка з недовірою. – Їх було семеро, не шестеро? Ти впевнений?

- Щоб я таким здоровим був – невиразно промовив єдиний вцілілий під час різанини солдат.

Побажання було як найдоречнішим – голову й половину обличчя вояка сповивали брудні, просякнуті кров’ю бинти. Префект, який був не в одній битві, знав, що вояк дістав мечем зверху – самим кінцем леза, ударом з лівої, ударом націленим, точним, що вимагав вправності і швидкості, націленим у праве вухо і щоку, у місце не захищене ані шишаком, ані залізним коміром.

- Розповідай.

- Ми йшли берегом Вельди у бік Турну – почав вояк. – Був наказ конвоювати один з транспортів пана Еверстена, що йшов на південь. Вони напали на нас при розваленому мості, коли ми переправлялись через ріку. Один віз загруз, тоді ми випрягли коней з другого, щоб його витягнути. Решта конвою поїхала, а я зостався з п’ятьма та з коморником. І тоді нас оточили. Коморник, поки його не вбили, зумів крикнути, що це Щурі, а вже потім вони сіли нашим на шию… І висікли їх до ноги. Коли я це побачив…

- Коли ти це побачив – скривився префект – ти дав коневі острогами. Але запізно, щоб врятувати свою шкуру.

- Вона наздогнала мене – опустив голову вояк – саме та сьома, хоч я її спочатку не бачив. Дівчинка. Майже дитина. Я думав, що Щурі її залишили в тилу, бо молода і недосвідчена…

Гість префекта з’явився з тіні, у якій сидів.

- Це була дівчина? – запитав він. – Як вона виглядала?

- Як і всі вони. Розмальована і вивбирана ніби ельфиня, барвиста як папуга, вбрана у прикраси, в оксамит і парчу, у шапочці з пір’їнами…

- Світловолоса?

- Напевно, пане. Коли я її побачив, то налетів конем, думаючи хоч її одну втяти за товаришів, відплачу кров’ю за кров… Я зайшов їй з права, щоб було легше рубонути… Я не знаю, як вона це зробила. Але я не поцілив у неї. Ніби видиво чи привид… Я не знаю, як та дияволиця це зробила… Я хотів захиститись, вона дістала мене з-за оборони. Прямо в мармизу… Пане, я був під Содденом, був під Альдерсбергом. А сьогодні від вивбираної дівки пам’ятка на пиці на все життя…

- Радій, що живий – буркнув префект, дивлячись на свого гостя. – І тішся, що тебе на переправі знайшло поранення. Тепер будеш героєм. Якби ти втік без бою, якби без пам’ятки на мордяці доповідав мені про втрату вантажу і коней, вже б на шибениці п’ятою об п’яту стукав! Ну, вільний. До лазарету.

Солдат вийшов. Префект повернувся у бік гостя.

- Самі бачите, вельможний пане коронере, що служба тут нелегка, що немає спокою, що потрібні справи робимо. Ви там, у столиці, думаєте, що у провінціях, байдики б’ємо, жлуктимо пиво, мацаємо дівок і беремо хабарі. Про те, щоб надіслати більше людей чи грошей, ніхто не подумав, тільки накази шлють: дай, зроби, знайди, постав всіх на ноги, ганяй зранку до вечора… А тобі голова тріскає від власних клопотів. Тут волочаться п’ять чи шість таких банд як Щурі. Правда, Щурі найгірші, але немає дня…