Слава ЗСУ!

Господар підвів голову, побачив Аплегатта, узрів його одяг і бляху з гербом Аердіну на грудях, одразу спохмурнів. Аплегатт був призвичаєним до таких вітань. Він був королівським гінцем, його належало безумовне право підвозу. Королівські універсали були чіткими – гонець мав право у кожному місті, у кожному селі, у кожному заїзді і у кожному обійсті зажадати свіжого коня – і біда тому, хто би відмовив. Ясна річ, гонець залишав власного верхового, а нового брав за квитанцією – власник міг звернутись до старости і отримати компенсацію. Але з цим бувало по різному. Тому на гінця завжди дивились з нехіттю і страхом – вимагатиме чи не вимагатиме? Забере на погибель нашого Злотка? Нашу вигодувану від жеребчика Краську? Нашого випещеного Воронка? Аплегатт вже бачив заплаканих дітей, що вчепились у осідланого улюбленця і товариша по забавах, якого виводили зі стайні, не раз дивився на зблідлі, від почуття несправедливості і безсилля, обличчя дорослих.

- Свіжого коня мені не треба – сказав швидко. Йому здалося, що господар зітхнув з полегшенням.

- З’їм тільки, бо зголоднів на шляху – додав гонець. – Є що в гарнці?

- Залишилось трохи зупи, зараз подам, сідайте. Заночуєте? Вже сутеніє.

Аплегатт задумався. Двома днями раніше зустрівся з Хансомем, знайомим гінцем, і згідно розкладу обмінявся посланнями. Хансом прийняв листи і послання для короля Демавенда, почвалуваши через Темерію і Махакам до Вендербергу. Аплегатт, взявши пошту для короля Візіміра з Реданії, поїхав у напрямі Оксенфурту і Третогору. Мав до прибуття понад триста миль.

- Поїм і поїду – вирішив. – місяць у повні, а шлях рівний.

- Ваша воля.

Зупа, яку йому подали, була пісною і без смаку, але гонець не зважав на такі дрібниці. Смакував вдома, жінчину кухню, на шляху їв, що траплялось. Сьорбав повільно, незграбно тримаючи ложку у загрубліих від тримання повіддя пальцях.

Кіт, що дрімав на припічку, раптом підніс голову, засичав.

Королівський гонець?

Аплегатт здригнувся. Питання задав той, хто сидів у тіні, з якої тепер вийшов, ставши поряд з гінцем. Він мав біле, мов молоко, волосся, стягнене на чолі шкіряною стрічкою, чорну шиповану срібними цвяшками куртку і високі чоботи. Над його правим плечем виблискувала куляста голівка притороченого через плече меча.

- Куди провадиш дорогу?

-Туди, куди королівська воля жене – холодно відрізав Аплегатт. Він ніколи не відповідав інакше на подібні запитання.

Біловолосий якийсь час мовчав, вивчаючи поглядом на гінця. Мав неприродно бліде обличчя і дивні темні очі.

- Королівська воля – врешті сказав неприємним, злегка хрипким голосом – напевно каже тобі поспішати? Напевно, ти поспішаєш в дорогу?

- А вам що до того? Хто ви, щоб мене квапити?

- Я ніхто – біловолосий паскудно усміхнувся. – І не кваплю тебе. Але на твоєму місці я б від’їхав звідси як найшвидше. Не хотілось би, щоб з тобою щось зле трапилось.

На такі твердження Аплегатт так само мав випробувану відповідь. Коротку і вузлувату. Неагресивне і спокійне – але зрозуміле нагадування, кому служить королівський гонець і що загрожує тому, хто б наважився торкнутись гінця. Але у голосі біловолосого було щось, що стримало Аплегатта від висловлення звичайної відповіді.

- Мушу дати відпочити коневі, пане. Годину, може дві.

- Розумію – кивнув головою біловолосий, після чого підняв голову, здавалось прислухаючись до долинаючих із зовні звуків. Аплегатт так само нашорошив вуха, але почув тільки цвіркунів.

- Так, відпочивай – сказав біловолосий, поправляючи пасок меча, що навскіс перетинав груди. – Але не виходь на подвір’я. Що б там не робилось, не виходь.

Аплегатт стримався від питань. Інстинктивно відчував, що так буде краще. Нахилився над мискою і відновив виловлювання нечисленних плаваючих у зупі шкварків. Коли підвів голову, біловолосого вже не було у кімнаті.

За мить на подвір’ї заіржав кінь, застукали копита.

До заїзду зайшли троє чоловіків. При їх вигляді корчмар почав швидше витирати кухоль. Жінка з немовлям ближче притулилась до дрімаючого чоловіка, розбудивши його штурханом. Аплегатт трохи ближче підсунув до себе табурет, на якому лежав його ремінь і корд.

Чоловіки підійшли до шинквасу, швидкими поглядами оцінюючи і вивчаючи гостей. Йшли повільно, подзенькуючи острогами і зброєю.

- Вітаю, шановні – корчмар відхаркнувши і відкашлявя. – Чим можу прислужитись?

- Горілки – сказав один, низький і міцний, з довгими, як у мавпи руками, озброєний двома зерріканськими шаблями, що навхрест висіли на спині. – Лигнеш, Професоре?

- Позитивно охоче – погодився інший чоловік, поправляючи розміщені на гачкуватому носі окуляри з шліфованих блакитного кольору кристалів, оправлених у золото. – Тільки щоб трунок не був фальшований жодними інгредієнтами.