Слава ЗСУ!

Корчмар налив. Аплегатт зауважив, що у нього злегка тряслися руки. Чоловіки притулились спинами до шинквасу, без поспіху потягаючи з глиняних чашечок.

- Шановний господарю – озвався раптом той в окулярах. – Припускаю, що тут недавно проїздили дві дами, що інтенсивно намірялися у напрямку Горс Велену?

- Туди різні їздять – буркнув господар.

- Вищегаданих дам – сказав повільно окулярник – ви б не могли не зауважити. Одна з них чорноволоса і надзвичайно вродлива. Їздить на вороному жеребці. Друга, молодша, ясноволоса і зеленоока, мандрує на кобилі у яблуках. Були тут?

- Ні – випередив корчмаря Аплегатт, відчувши раптом холод на спині. – Не було.

Небезпека на сірому пір’я. Гарячий пісок…

- Гонець?

Аплегатт кивнув головою.

- Звідки і куди?

- Звідки й доки королівська воля пожене.

- Жінок, про яких випитую, на згаданому тракті не зустрічав?

- Ні.

- Щось ти швидко заперечуєш – буркнув третій чоловік, високий і худий, як тичка. Волосся мав чорне і блискуче, ніби вимащене жирним мастилом. – А не здається мені, що ти надто напружив пам’ять.

- Кинь, Хеймо – махнув рукою окулярник. – Це гонець. Не чіпляйся. Як називається це місце, господарю?

- Ангор.

- Як дістатись до Горс Велену?

- Га?

- Скільки миль?

- Я миль не міряв. Але зо три дні їзди буде…

- Кінно?

- Возом.

- Гей – раптом заволав коротун, підійшовши і виглянувши на подвір’я через широко відкриті двері. – Подивись-но, Професоре. Що це за один? Чи це не…

Окулярник теж визирнув на подвір’я, а його обличчя раптом скривилось.

- Так – просичав. – Це справді він. Але й пощастило нам.

- Почекаймо, поки увійде?

- Він не зайде. Бачив наших коней… Знає, що ми…

- Зомокни, Яксо. Він щось каже.

- Маєте вибір – розлігся з подвір’я злегка хриплий, але гучний голос, який Аплегатт одразу впізнав. – Один з вас вийде і скаже мені, хто вас найняв. Тоді від’їдете звідси без клопоту. Або вийдете всі троє. Чекаю.

- Сучий син… - буркнув чорноволосий. – Знає. Що робимо? – Окулярник повільним рухом відставив чарку на шинквас.

- Те, за що нам заплачено.

Поплював на долоню, поворушив пальцями і видобув меча. Побачивши його, два інших теж добули клинки. Господар відкрив рота для крику, але прудко його закрив під холодним поглядом з-під блакитних окулярів.

- Сидіть тут всі – просичав окулярник. – І ані мур-мур. Хеймо, коли почнеться, постарайся зайти до нього з тилу. Ну, хлопці, фарту. Виходимо.

Почалось одразу коли вийшли. Рохкання, тупіт ніг, брязкіт клинків. А потім крик. Такий, від якого волосся дибки встає.

Господар зблід на лице, жінка з синцями під очима глухо скрикнула, обіруч притискуючи маля до грудей. Кіт на запічку зістрибнув на рівні ноги, вигнув хребет, хвіст наїжачився йому як щітка. Аплегатт швидко відсунувся з кріслом у куток. Корд мав на колінах, але не добув його з піхов.

З подвір’я знову гупання ніг в дошки, свист і дзенькіт клинків.

- Ах, ти… - крикнув хтось дико, а в тому крику, хоч і закінченому брудною лайкою, було більше розпачу, аніж люті. – Ти…

Свист клинків. І одразу після того високий, уривчастий вереск, що здавалось розривав повітря на шматки. Глухий стукіт, ніби на дошки впав тяжкий мішок з зерном. Від конов’язі стук копит, іржання настрашених коней.

На дошках знову гухі удари, тяжкі, швидкі кроки бігуна. Жінка з малятком притулилась до чоловіка, господар вперся спиною у стіну. Аплегатт витяг корда, далі ховаючи зброю під стільницею. Людина, що бігла, намірявся просто до заїзду, було ясно, що за мить з’явиться у дверях. Але до того, як з’явився у дверях, свиснуло лезо.

Чоловік верескнув, а зразу після цього поточився до середини. Здавалось, що падає на поріг, але не впав. Ступив кілька хитких, повільних кроків і тільки тоді тяжко впав на центр кімнати, піднімаючи нагромаджену в шпаринах підлоги куряву. Упав на обличчя, безвладно стиснувши руки і підібгавши ноги в колінах. Кришталеві окуляри зі стуком впали на дошки, розлетівшись на блакитний порох. З-під нерухомого тіла почала виростати темна, блискуча калюжа.

Ніхто не ворухнувся. Ані крикнув.

До кімнати зайшов біловолосий.

Меч, який тримав у руці, спритно запхав до піхов на плечах. Наблизився до стійки, навіть поглядом не удостоївши трупа, що лежав на підлозі. Господар скулився.

- Недобрі люди… - сказав хрипко біловолосий. – Недобрі люди померли. Коли приїде байлі, може виявитись, що за їх голови була нагорода. Хай зробить з нею те, що вважає за потрібне.

Господар квапливо покивав головою.