Слава ЗСУ!

- Навіть не запитали тебе про мене – буркнула, наздоганяючи Єнніфер, і обережно керуючи конем всеред виїжджених у болоті вулиці колій. – Ані про те, звідки їдемо! Ти їх зачарувала?

- Не їх. Себе.

Чародійка повернулась, а Цирі голосно зітхнула. Очі Єнніфер пломеніли фіолетовим блиском, а обличчя випромінювало вроду. Засліплюючу. Викличну. Грізну. І неприродню.

- Зелений слоїчок! – одразу здогадалась Цирі. – Що це було?

- Гламарія. Еліксир, а скоріше мазь для спеціальних випадків. Цирі, чи так необхідно заїжджати у кожну калюжу на дорозі?

- Я хочу помити коневі бабки!

- Не дощило вже місяць. Це помиї і кінські сцяки, не вода.

- Ага… Чому ти вжила той еліксир? Ти аж так сильно того потребувала…

- Це є Горс Велен – перебила Єнніфер. – Місто, яке своїм добробутом значною мірою завдячує чародіям. Точніше, чародійкам. Сама бачиш, як ставлться тут до чародійок. А я не мала бажання ані називатись, ані пояснювати, ким я є. Я волію, щоб це було очевидним з першого погляду. За цим червоним домом повернемо в ліво. Кроком, Цирі, стримуй коня, бо перекинеш якусь дитину.

- А чому ми сюди приїхали?

- Я вже тобі це казала.

Цирі пирхнула, зціпила вуста, сильніше штурхнула верхового п’ятами. Кобила затанцювала, мало не врізавшись у віз, що саме проминав їх. Візник встав з козел і замірявся вдарити її батогом, але при вигляді Єнніфер швидко всівся і почав допитливо вивчати стан своїх черевиків.

- Ще один такий вибрик – процідила Єнніфер – і ти мене розгніваєш. Поводишся як козичка. Соромиш мене.

- Ти хочеш віддати мене до якоїсь школи, так? Я не хочу!

- Тихше. Люди витріщаються.

- На тебе витріщаються не на мене! Я не хочу іти до ніякої школи! Ти мені обіцяла, що завжди будеш зі мною, а тепер хочеш мене залишити! Саму! Я не хочу бути сама!

- Сама не будеш. У школі є багато дівчат твого віку. Будеш мати безліч подружок.

- Я не хочу подружок. Хочу бути з тобою і з… Я думала, що… Думала, що ми їдемо до Геральта – Цирі виклично задерла голову. – Добре знаю, про що ти думала цілу дорогу. І чому зітхала вночі…

- Досить – просичала чародійка, а вигляд її палаючих очей справив таке враження, що Цирі втупила обличчя у кінську гриву. – Занадто розпустилась. Я тобі нагадую, що час коли ти могла опиратись мені, безповоротно минув. Так сталось з твоєї власної волі. Тепер мусиш бути слухняною. Зробиш те, що накажу. Розумієш?

Цирі кивнула головою.

- Те, що я накажу, буде для тебе найліпше. Завжди. І тому ти будеш слухати і виконувати мої накази. Ясно? Зупини коня. Ми на місці.

- Це і є та школа? – пробурчала Цирі, підводячи очі на вражаючий фасад будинку. – Це…

- Ні слова більше. Злазь. І поводь себе належно. Це не школа, школа в Артеузі, не в Горс Велені. Це банк.

- А для чого нам банк?

- Подумай. Злазь, сказала. Не в калюжу! Залиш коня, для цього є слуги. Зніми рукавиці. У банк не заходять у рукавицях для їзди. Дивись на мене. Поправ берет. Підрівняй комір. Випростайся. Не знаєш, що робити з руками? То нічого з ними не роби!

Цирі зітхнула.

Службовці, які з’явились з воріт будинку і гнулись у поклонах, були червонолюдами. Цирі з цікавістю дивилась на них. Хоч і такі самі низькі, міцні і бородаті, вони нічим не нагадували її друга, Ярпена Зігріна, ані його «хлопаків». Службовці були сірими, однаково одягненими, ніякими. І раболіпні, чого про Ярпена і його хлопаків жодною мірою сказати неможна було.

Зайшли в середину. Магічний еліксир діяв і далі, тож поява Єнніфер спровокувала негайне велике пожвавлення, біганину, поклони, подальші принижені привітання і декларації готовності прислужитись, яким поклала край поява неймовірно грубого, багато вбраного і білобородого червонолюда.

- Шановна Єнніфер! – завуркотів червонолюд, подзвонюючи золотим ланцюгом, що звисав з товстеленної шиї значно нижче білої бороди. – Що за несподіванка! І що за честь! Прошу, прошу до кабінету! А ви не стійте, не ловіть гав! До роботи, до рахівниць! Вільфлі, негайно до кабінету пляшку Кастель де Неуф, року… Ти вже знаєш, якого року. Живо, одна нога тут – друга там! Дозволь, дозволь, Єнніфер. Справжня радість тебе бачити. Виглядаєш… Ех, мать, аж дух спирає!

- Ти теж – усміхнулась чародійка – непогано тримаєшся, Джанкарді.

- Ну, певно. Прошу, прошу до мене, до кабінету. Але ж ні, ні, спершу пані. Ти знаєш дорогу, Єнніфер.

У кабінеті було тьмяно і приємно холодно, у повітрі відчувався запах, який Цирі пам’ятала з писарської вежі Ярре – запах чорнил, пергаменту і пилу, що вкривав дубові меблі, гобелени і старі книги.