Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Час зневаги

- Одначе до нас йде буря – фермер поглянув у небо. – Може її магіки чарами відігнали від острова? Їх понад двісті з’їхалось на Танедд… Як думаєш, Жовтцю, про що вони будуть там радитись, на тому їхньому з’їзді? З того буде щось добре?

- Для нас? Сумніваюсь – трубадур потягнув великим пальцем руки струнами лютні. – Зазвичай ці з’їзди – показ мод, плітки, привід для пересудів і внутрішньої боротьби. Колотнеча про те, чи робити магію доступною, чи елітаризувати її. Сварки між тими, які служать королям і тими, які воліють здалеку впливати на королів…

- Ха – промовив Берні Гофмаєр. – Щось мені здається, що під час того з’їзду на Танедді буде гуркотіти і гриміти не гірше, аніж під час бурі.

- Можливо. Але як це стосується нас?

- Тебе ні – похмуро сказав низовик. – Бо одне це бренькати і співати на лютні. Дивишся на довколишній світ і бачиш тільки рими і ноти. А нам тут останнього тижня двічі кінні капусту і ріпу потоптали копитами. Військо переслідує Білок, Білки тікають і ховаються, а одним і другим дорога випадає через нашу капусту…

- Не час шкодувати капусти, коли ліс горить – вирік поет.

- Ти, Жовтцю – Берні Гофмаєр дивився на нього криво – як щось скажеш, то не відомо, плакати, сміятись чи у сраку тебе копнути. Я серйозно кажу! І кажу тобі те, що настали паскудні часи. Біля шляхів палі, шибениці, на галявинах і по канавах трупи, мать, цей край мусив виглядати так хіба що за часів Фальки. І як тут жити? Вдень приїздять люди короля і погрожують, що за допомогу Білкам візьмуть нас у лещата. А вночі з’являються ельфи і спробуй їм відмовити у допомозі! Одразу поетично обіцяють, що ми побачимо, як ніч набуває червоного обличчя. Такі поетичні, що блювати хочеться. І так ми опинились між двох вогнів…

- Ти сподіваєшся, що з’їзд чародіїв щось змінить?

- Я сподіваюсь. Сам сказав, що серед магіків чубляться дві партії. Колись у давнину вже бувало, що чародії вгамовували королів, клали край війнам і бунтам. Саме магіки замирились з Нільфгаардом три роки тому. То може і зараз…

Берні Гофмаєр замовк, нашорошив вуха. Жовтець притримав долонею струни, що дзвеніли.

З мороку над греблею вилинув відьмак. Йшов повільно у бік будинку. Знову блиснула блискавка. Коли загриміло, відьмак був вже блія них, на ґанку.

- Ну і як, Геральте? – запитав Жовтець, щоб перервати незручну мовчанку. – Ти вистежив почвару?

- Ні. Це не ніч для вистежування. Це неспокійна ніч. Неспокійна… Я втомлений, Жовтцю.

- Сідай, віддихайся.

- Я не розумію.

- Справді – пробурмотів низовик, дивлячись в небо і прислухаючись. – Неспокійна ніч, щось недобре висить у повітрі… Худоба тлумиться в оборі… А в тому вихорі чути крики…

- Дика Гонитва – сказав тихо відьмак. – Добре позамикайте віконниці, пане Гофмаєре.

- Дика Гонитва? – вжахнувся Берні. – Відьми?

- Не бійся. Високо пройде. Літом завжди проходить високо. Але діти можуть прокинутись, Гонитва приносить нічні жахіття. Краще закрити віконниці.

- Дика гонитва – сказав Жовтець, неспокійно зиркаючи вгору – провіщує війну.

- Дурниця. Пересуд.

- Якби ж то! Незадовго до нільфгаардської атаки на Цинтру…

- Тихо! – відьмак обірвав його жестом, раптом випростався, втупившись у темряву.

- Що це…

- Вершники.

- Трясця – просичав Гофмаєр, зриваючись з лави. – Вночі це можуть бути тільки Scoia'tael...

- Один кінь – перебив його відьмак, беручи з лави меча. – Один справжній кінь. Решта – відьми з Гонитви… Холера, неможливо… Влітку?

Жовтець теж підвівся, але йому було соромно втікати, бо ані Геральт, ані Берні не опустились до втечі. Відьмак видобув меча і побіг у напрямку греблі, низовик без вагань поспішив за ним, озброєний вилами. Знову блиснуло, на греблі замаячив галопуючий кінь. А за конем слідувало щось нечітке, щось, що будило панічний страх, огидний жах, що скручував кишки.

Відьмак крикнув, занісши меча. Вершник помітив його, пришвидшив галоп, озирнувся. Відьмак крикнув ще раз. Гримнув грім.

Блиснуло, але але цього разу це не була блискавка. Жовтець всівся біля лави і був би вліз під неї але вона виявилась занизькою. Берні впустив вила. Петунія Гофмаєр, яка вибігла з будинку, закричала.

Засліплюючий блиск матеріалізувався у прозору сферу, всередині якої замаячила постать, яка з блискавичною швидкістю набирала обрисів і форми. Жовтець одразу її упізнав. Знав ті чорні розбурхані пасма і обсидіанову зірку на оксамитці. Тим, чого не знав і ніколи досі не бачив, було Личиною Фурії і Шаленості, обличчям богині Помсти, Руїни і Смерті.

Єнніфер піднесла руку і викрикнула закляття, з її долоні з сичанням вистрелила спіраль, що сипала іскрами, розсікаючи нічне небо і тисячами відблисків відбившись на поверхні ставу. Спіраль вбилась як дротик у клубок, що оточував самотнього вершника. Клубок зануртував, Жовтцеві здалося, що він чує упирячі крики, що бачить химерні, кошмарні тіні відьомських коней. Бачив це частку секунди, бо клубок раптом стиснувся, звернувся у кул і полинув догори, у небо, миготливо видожився, тягнучи за собою схожий на комету хвіст. Запала темрява, яку розсіювали тільки миготливим блиском лампи, яку тримала Петунія Гофмаєр.

Попередня
-= 37 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!