Слава ЗСУ!

Це неправда! Цього немає! Це кошмар, це морок, це омана! Це мені тільки здається!

Король Гонитви зупиняє румака-кістяка, вибухає диким, страшним сміхом.

Дитя Старшої Крові! Ти належиш нам! Ти наша! Долучись до свити, долучись до нашої Гонитви! Будемо гнати, гнати аж до кінця, аж до вічності, аж до кінця існування! Ти наша, зоре ока доня Хаосу! Приєднайся, пізнай радість Гонитви! Ти наша, ти є однією з нас! Твоє місце серед нас!

- Ні! – закричала. – Йдіть геть! Ви трупи!

Король Гонитви засміявся, ляскаючи прогнилими зубами над заіржавілим коміром лат. Горять синім очниці трупної маски.

Так, ми трупи. Але це ти смертна.

Цирі притислась до кінської шиї. Не мусила підганяти коня. Відчуваючи за собою відьом, що оточували її, вершниця гнала греблеє у карколомному чвалі.

Берні Ховмаєр, низовик, фермер з Гірундума, задер кучеряву голову, вслухаючись у далеке відлуння грому.

- Небезпечна річ – промовив – така буря без дощу. Гупне десь перун, і готова пожежа…

- Придалось би трохи дощу – зітхнув Жовтець, докручуючи болти лютні – бо повітря таке, що ножем можна кроїти… Сорочка клеїться до хребта, комарі допікають… Але напевно це десь розійдеться. Буря кружляла, кружляла, але від якогось часу блискає десь на півночі. Певно, над морем.

- Б’є у Танедд – підтвердив низовик. – Це найвище місце у околиці. Та вежа на острові, Tor Lara, холерно притягує блискавиці. У час добрячої негоди виглядає так, ніби стоїть у вогні. Аж диво бере, що не розпадається…

- Це магія – переконано заявив трубадур. – Все на Танедді є магічним, навіть сама скеля. А чародії не лякаються громовиць. Що я кажу! Чи ти знаєш, Берні, що вони уміють ловити блискавки?

- А, вже! Брешеш, Жовтцю.

- Нехай мене грім… - поет замовк, неспокійно подивився на небо. – Нехай мене качка копне, якщо брешу. Скажу тобі, Гофмаєре, магіки ловлять блискавки. Я на власні очі бачив. Старий Гаразд, той, якого убили на Содденському Пагорбі, якось злапав громовицю на моїх очах. Взяв довжелезний шматок дроту, один кінець вчепив на верхівку своєї вежі, а другий…

- Другий кінець дроту слід вкласти у пляшку – раптом запищав син Хофмаєра, що крутився ганком, крихітний низовик з густою і кучерявою як бараняче руно, чуприною. – У скляну посудину, таку, в якій тато робить вино. Перун дротом піде до посудини…

- До дому, Франкліне[16]! – закричав фермер – До ліжка, спати, але вже! Вже північ, а зранку треба працювати! А нехай я тільки побачу, як ти під час бурі коло посудин, або дротів мудруєш, буде ременеві робота! Дві неділі на дупу не сядеш! Петуніє, візьми його звідси! А нам ще пива принеси!

- Вистачить вам – гнівно сказала Петунія Гофмаєр, забираючи сина з ґанку. – Вже досить налигались.

- Не каркай. Ти тільки виглядаєш, чи відьмак повернувся. Годиться почастувати гостя.

- Коли відьмак повернеться, принесу. Для нього.

- Ох, скупа баба – буркнув Гофмаєр, але так, щоб жінка не почула. – Вся її родина, Бібервельдти з Лякі, то всі до одного скнара на скнарі, і на скнарі їздять… А відьмака щось довго не видно. Як пішов на ставки, так і пропав. Дивна він людина. Ти бачив, як він з вечора дивився на дівчинку, на Циню і Тангерінку, коли вони грались на подвір’ї? Дивний мав погляд. А тепер… Я неможу позбутися враження, що він пішов, щоб побути сам. А прийняв від мене запрошення на постій тому, що моя ферма на узбіччі, далеко від ніших. Ти його ліпше знаєш, Жовтцю, скажи…

- Знаю його? – поет убив комара на шиї, забрязкав на лютні, дивлячись на чорні тіні верб над ставом. – Ні, Берні. Не знаю. Думаю, що ніхто його не знає. Але щось з ним робиться, я це бачу. От для чого він приїхав сюди, до Гірундуму? Щоб бути ближче до острова Танедд? А коли я вчора запропонував йому спільну поїздку до Горс Велену, звідки видно Танедд, відмовився не роздумуючи. Що його тут тримає? Ви дали йому якусь прибуткову роботу?

- Де там – буркнув низовик. - Я тобі щиро скажу, взагалі не вірю, щоб тут справді була якась потвора. Ту дитину, що потонула у ставку, міг корч схопити. Але всі одразу в крик, що це утопець, чи кікімора, і що треба викликати відьмака… А гроші йому такі нікчемні обіцяли, що аж соромно. А він що? Три ночі лазить болотами, вдень спить, або мовчки сидить, як дідух, дивиться на дітей, на дім… Дивно. Сказав би, незвичайно.

- Добре сказав.

Блиснула блискавиця, освітлюючи обійстя і споруди ферми. На момент освітились білі руїни ельфійського палацика на кінці греблі. За мить над садами розлягся гуркіт грому. Зірвався раптовий вітер, дерева і очерет над ставом зашуміли і пригнулися, плесо води побігло брижами і стало матовим, наїжачилось піднятим сторчма листям латаття.

---

 16 ХА!ХА! Хто знає, щось про перші дослідження з електрикою, зрозуміє, чому мені смішно (прим. пер.).