Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
Аплегатт вдарив жеребця каблуком. Час квапив.
Вузька лісова дорога була загромаджена возами. Аплегатт сповільнився, спокійно підклусував до останнього з довгої колони воза. Одразу зорієнтувався, що не пропхнеться через затор. Про повернення не могло бути й мови, це була б занадто велика втрата часу. Заглиблення у багнисті хащі з метою об’їзду затору теж зовсім його не тішило, Тим більше, що вже сутеніло.
- Що тут сталось? – запитав візників останнього повозу колонни, двох стариганів, з яких один, здавалось, дрімав, а другий помер. – Напад? Білки? Говоріть! Я поспішаю…
Поки хтось з стариганів спромігся відповісти, від невидимої серед лісу голови колони розляглись крики. Візники у поспіху застрибували на вози, шмагали коней і волів за допомоги вишуканих прокльонів. Колона тяжко рушила з місця. Дрімаючий старигань очуняв, ворухнув бородою, цмокнув на мулів і шмагонув їх шлейками по задниці. Старигань, що виглядав на мерця, ожив, відсунув солом’яного капелюха з очей і подивився на Аплегатта.
- Дивіться на нього – сказав. – Поспішаємо. Гей, синку, тобі пощастило. Саме вчасно сюди прискакав.
- Ага – рухнув бородою другий старигань і пришвидшив мулів. – Саме вчасно. Якби ти опівдні приїхав, стояв би якраз з нами, чекав на вільний проїзд. Всім нам швидко, але чекати треба. Як поїдеш, коли тракт замкнений?
- Тракт був перекритий? А з якої причини?
- Страшний людожер з’явився тут, синку. Напав на лицаря, що їхав трактом удвох з пахолком. Потвора зірвала лицареві голову разом з шоломом, а коневі випустив кишки. Пахолок зумів втекти, казав, жах один, що шлях був червоним від юшки…
- Що то був за монстр? – запитав Аплегатт, стримуючи коня, щоб продовжувати розмову з візниками возу, що повз. – Дракон?
- Ні, не дракон – сказав другий старигань, той, що у солом’яному капелюху. – Кажуть, мандигора, чи якось так. Пахолок казав, що летюча бестія, жорстока мантикора. А й затята! Думали, що зжере лицаря і відлетить, але де там! Сіла оно на дорозі, курва мать, і сидить, сичить, зубищами виблискує… Ну, то й закрила шлях, наче корок пляшки, бо хто під’їжджав і бачив потвору, залишав віз і ходу назад. Тоді скупчилось возів на півмилі, а довкола, як сам бачиш, синку, грязюка і мокроти, ані об’їхати, ані повернути. Відтоді й стоїмо…
- Стільки хлопів! – пирхнув гонець. – А стали як дуби! Було взятии сокири та списи і вигнати бестію з дороги, або вбити.
- Ага, пара спробували – промовив кермуючий старигань, підганючи мулів, бо колона рушила швидще. – Трьох червонолюдів з купецької охорони, а з ними чотири новобранці, що до Каррерасу до твердині шйли до війська. Червонолюлів бестія жорстоко покалічила, а новобранці…
- Здристнули - докінчив другий старигань, після чого соковито й далеко сплюнув, несхибно влучивши у вільний простір між задами мулів. – Здиміли, ледве того мандигора побачили. Один ото у гачі насрав. О, дививсь, дивись, синку, то він! Там!
- Що то ви мені тут – злегка зденервувався Аплегатт – дристуна хочете показувати? Не цікавлюсь…
- Не це! Потвору! Убиту потвору! Солдати її на фіру кладуть! Бачите?
Аплегатт встав у стременах. Попри западаючу темряву і скупчених гав побачив підняте солдатами величезне сіре тілисько. Нетопирячі крила і хвіст скоріона чудовиська тяглись безвладно землею. Крякнувши хором, вояки піднесли вантаж вище і звалили на віз. Запряжені до возу коні, напевно занепокоєні смородом крові і стерва, заіржали, смикаючи дишлом.
- Не зупинятись! – верескнув на стариганів командуючий солдатами десятник. – Їхати далі! Не заважати проїзду!
Дідок поквапив мулів, віз підскочив на вибоїнах. Аплегатт штурхнув коня каблуками, наздогнав.
- Напевно, вояки бестію прикінчили?
- Та де там – заперечитив старигань. – Вояки, як прийшли, хіба що тільки на людей визвірювались, сварились. То стій, то ступай, а то це, а о то се. До потвори їм спішно не було. Послали за відьмаком.
- За відьмаком?
- Так було – запевнив другий старигань. – Хтось пригадав, що у селі бачили відьмака, тоді й послали по нього. Проїхав потім повз нас. Волосся мав біле, губи паскудні і важкий меч на плечах. Година не минула, як хтось від переду крикнув, що зараз буде можна їхати, бо відьмак бестію убив. Тоді ми нарешті рушили і аккурат ти, синку, нагодився.
- Ха – сказав Аплегатт замислено. – скільки років дорогами ганяю, а ще відьмака не зустрічав. Чи хтось бачив, як він те чудовисько прибив?
- Я бачив! – заволав хлопець з тьмяною чуприною, підклусувавши з іншого боку возу. Їхав на охляп[5], правлячи гречкуватою шкапкою за допомогою шнура. – Все бачив! Бо при солдатах був, насамісінькому переді!
