Слава ЗСУ!

- Ми працюємо над цим. Накладай, накладай, я голодна.

- Я тебе кохаю, Єн.

- Я просила, без хвастощів… - замовкла, покрутила головою, відгорнула з щоки чорні кучері, широко відкривши фіалкові очі. – Геральте! Ти мені це вперше сказав!

- Не може бути, ти з мене глузуєш.

- Ні, не глузую. Раніше тільки думав, сьогодні сказав.

- Це аж така різниця?

- Величезна.

- Єнно…

- Не говори з повним ротом. Я теж тебе кохаю. Я не казала? Боги, ти вдушишся! Підніми руки, я вдарю тебе в спину. Глибоко дихай.

- Єнно…

- Віддихуйся, віддихуйся, зараз мине.

- Єнно!

- Так. Щирість за ширість.

- Ти добре почуваєшся?

- Я чекала – витиснула лимона на лосося. – Мені не личило реагувати на здійснене подумки зізнання. Я дочекалась слів, могла відповісти, відповіла. Почуваюсь прекрасно.

- Що сталося?

- Скажу тобі пізніше. Їж. Цей лосось смачний, клянусь Силою, справді смачний.

- Чи можу я поцілувати тебе? Прямо тут, при всіх?

- Ні.

- Єнніфер! – темноволоса чародійка, що проходила повз, визволила руку з-під ліктя свого супутника, наблизилась. – Я бачу, ти все таки приїхала? Ох, це чудово! Сто років тебе вже не бачила!

- Сабріна! – Єнніфер зраділа так щиро, що кожен, за винятком Геральта, міг би обманутись. – Люба! Я така щаслива!

Чародійки обережно обійнялись і поцілували один одному повітря біля вух і діамантово-оніксових сережок. Сережки обох чародійок, які нагадували мініатюрні грона винограду, були однаковими – у вітрі одразу запахло шаленою ворожнечею.

- Геральт, дозволь, це моя шкільна приятелька, Сабріна Ґлевіссіг з Ард Каррайгу.

Відьмак нахилився, поцілувавши високо подану долоню. Він вже зумів зорієнтуватись, що всі чародійки очікували при привітанні цілування у руку, жесту, який зрівнював їх, як найменше, з княгинями. Сабріна Ґлевіссіг піднесла голову, її сережки затремтіли і задзвеніли. Тихенько, але демонстративно і нахабно.

- Я дуже прагнула познайомитись, Геральте – промовила усміхаючись. Як всі чародійки, не визнавала «панів», «вашомостей» чи інших обов’язкових серед шляхти форм. – Я рада, дуже рада. Ти нарешті припинила приховувати його від нас, Єнно. Щиро кажучи, дивуюсь, що ти так довго зволікала. Ти не мала абсолютно чого соромитись.

- Я теж так думаю – повільно відповіла Єнніфер, злегка мружачи очі і демонстративно відгортаючи волосся зі своєї сережки. – Гарна блузка, Сабріно. Дуже захоплююча. Правда, Геральте?

Відьмак кивнув головою, ковтнувши слину. Блузка Сабріни Ґлевіссіг, пошита з чорного шифону, відкривала абсолютно все, що було до відкривання, а трохи було. Кармінова спідниця, стягнена срібним паском з великою пряжкою у формі троянди, мала з боку виріз згідно з найновішою модою. Однак мода наказувала носити спідницю з вирізом до до половини литки, а Сабріна носила виріз аж до середини стегна. Дуже гарного стегна.

- Що нового у Каедвені? – запитала Єнніфер, вдаючи, що не бачить, на що дивиться Геральт. – Твій король Хенсельт і далі витрачає сили і засоби на переслідування Білок лісами? Далі думає про каральну експедицію проти ельфів з Dol Blathanna?

- Даймо спокій політиці – усміхнулась Сабріна. Через довгий ніс і хижі очі вона трохи нагадувала класичне зображення відьми. – Ранком, на нараді, наполітикуємося до всирачки. І наслухаємося різних… повчань. Про потребу мирного співіснування… Про дружбу… Про потребу зайняття солідарної позиції щодо планів і намірів наших королів… Чого ще наслухаємося, Єнніфер? Що ще готують для нас Капітула і Вільгефортц? - Даймо спокій політиці. - Сабріна Ґлевіссіг срібно засміялась у супроводі тихого дзеленьчання сережок.

- Слушно. Зачекаймо до ранку. Ранок… Вранці все з’ясується. Ах, ця політика, це нескінченні наради… Як же згубно вони відбуваються на шкірі. На щастя я маю досконалий крем, віриш, люба, зморшки зникають як сон золотий… Дати тобі рецептуру?

- Дякую, люба, але я не потребую. Справді.

- Ах, знаю. У школі я завжди заздрила твоїй шкірі. Боги, скільки ж це років?

Єнніфер вдала, що вклонилась комусь, хто проходив повз. Сабріна усміхнулась до відьмака і розкішно випнула те, чого не приховував чорний шифон. Геральт знову ковтнув слину, намагаючись не дивитись надто нахабно на її рожеві пипки, аж надто видні під парозорою тканиною. Він полохливо подивився на Єнніфер. Чародійка усміхнулась, але він знав її надто добре. Була розлючена.

- Ох, вибач – раптом сказала. – Я бачу там Філіппу, конче мушу з нею порозмовляти. Дозволь, Геральте. Па, Сабріно.

- Па, Єнно – Сабріна Ґлевіссіг подивилась відьмакові в очі. – Ще раз вітаю твій… смак.