Слава ЗСУ!

Потягнулась ще сильніше, напруживши плечі і хапаючи обома руками кінці подушки, а її залляні місячним сяйвом перса набрали зараз такої форми, яка озвалась відьмакові тремтінням у поперековій частині. Обійняв її, обоє лежали нерухомо, згасали, холонули.

За вікном кімнатки галасували цикади, також було чути далекі, тихі голоси і сміх, що свідчило про те, що бенкет, попри досить пізню пору, тривав далі.

- Геральте?

- Так, Єнно?

- Розповідай.

- Про розмову з Вільгефортцем? Зараз? Розповім тобі зранку.

- Зараз, прошу.

Подивився на бюро, що стояло у куті кімнатки. На ньому лежали книжки, альбоми та інші предмети, які тимчасово переселена до Локсії адептка не забрала з собою. Дбайливо оперта на книжки, також там сиділа кругленька замацана лялечка у скуйовдженому, зім’ятому частими доторками платтячку. Не забрала ляльки, подумав, щоб у Локсії, у спільній спальні, не наражатись на кпини подружок. Не забрала своєї лялечки. І напевно тепер не може без неї заснути.

Лялька втупилась в нього очима з ґудзиків. Він відвів погляд.

Коли Єнніфер представила його Капітулові, він вивчив чародійську еліту зблизька. Ген Гедимдейт присвятив йому тільки короткий, змучений погляд – було видно, що бенкет зумів втомити і вичерпати старця. Артауд Терранова вклонився з двозначно гримасою, бігаючи очима від нього до Єнніфер, але одразу споважнів під поглядами інших. Блакитні ельфійські очі Франчески Фіндабайр були непроникними і твердими, немов скло. Коли його їй відрекомендували, Стокротка з Долин усміхнулась. Усмішка, хоч і несамовито гарна, змусила відьмака здригнутись. Тіссая де Вріес, хоч зовні нібито поглинута безперервними поправляннями манжет і біжутерії, при знайомстві усміхнулась до нього значно менш красивіше, але значно щиріше. І це Тіссая одразу нав’язала з ним розмову. Пригадавши один з його шляхетних відьмацьких вчинків, якого навіть чесно кажучи не пам’ятав, і підозрював, що той був висмоктаний з пальця.

І тоді до розмови долучився Вільгефортц. Вільгефортц з Роггевеену, чародій з імпонуючою статурою, з шляхетними і гарними рисами, з щирим і приязним голосом. Геральт знав, від людей, що виглядають так, можна сподіватись всього.

Розмовляли недовго, відчуваючи на собі повний неспокою погляд. На відьмака дивилась Єнніфер. На Вільгефортца дивилась молода чародійка з гарними очима, яка весь час намагалась приховати низ обличчя за віялом. Вони обмінялись кількома звичайними заувагами, після чого Вільгефортц запропонував продовжити розмову у меншому товаристві. Геральтові здалося, що Тіссая де Вріес була єдиною єдиною, яку здивувала ця пропозиція.

- Ти заснув, Геральте? – муркотіння Єнніфер вирвало його з задуми. – Ти маєш розповісти мені про вашу розмову.

Лялечка з бюро дивилась на нього ґудзиковим поглядом. Він відвів очі.

- Тільки-но ми вийшли на терасу – почав за мить – та дівчина з дивним обличчям…

- Лідія ван Бредевоорт. Асистентка Вільгефортца.

- Так, правда, я згадав. Незначуща особа. Так знай, коли ми зайшли на терасу, ця незначна особа затрималась, подивилась на нього і запитала про щось. Телепатично.

- Це не була нетактовність. Лідія не може користуватись голосом.

- Я здогадався. Бо Вільгефортц не відповів їй телепатично. Відповів…

- Так, Лідіє, це добра думка – відповів Вільгефортц. – Прогуляємося Гелереєю Слави. Будеш мати нагоду окинути оком на історію магії, Геральте з Рівії. Не сумнівась, що ти знаєш історію магії, але будеш мати можливість спізнатись з цією історією візуально. Якщо ти є шанувальником живопису, не бентежся. Більшість картин – це роботи студенток-ентузіасток з Аретузи. Лідія, будь така доброю і освітли пануючий тут морок.

Лідія ван Бредеворт повела долонею у повітрі і в коридорі одразу стало світліше.

Перша картина являла собою старовинний вітрильник, який ганяло вітрами серед скель, що стирчали з прибою. На носі судна стояв чоловік у білих шатах, з оточеною світлим ореолом головою.

- Перша висадка – здогадався відьмак.

- Саме так – підтвердив Вільшефортц. – Судно вигнанців. Ян Беккер підпорядковує свої волі Силу. Заспокоює хвилі, доводячи, що магія зовсім не мусить бути злою і деструктивною, але може рятувати життя.

- Ця подія справді мала місце?

- Сумніваюсь – усміхнувся чародій. – Більш правдоподібним є, що в час першої подорожі й висадки Беккер разом з іншими ригав жовчю, перехилившись через борт. Йому вдалось опанувати Силою вже після висадки, яка завдяки дивовижному випадкові була щасливою. Перейдімо далі. Ось знову бачиш Яна Беккера, як він відкрив воду з тріщини у скелі на місці першого поселення. А тут, прошу, оточений поселенцями, які стоять на колінах, Беккер розганяє хмари і стримує бурю, щоб зберегти врожай.